А тепер ця жінка, якій вистачило духу допомогти собаці, оскаженілому від болю, гойдала ногами і не дивилася на тіло власної доньки. Немов воно було таким великим, що важко було і витримати це видовище. До того ж, ані на ній, ані на ньому черевиків не було. Сором'язлива і розчервоніла Денвер тепер почувалася іще і самотньою. Гостро відчула всі втрати: спершу брати, потім бабуся, — і були вони ще серйознішими через те, що жодна дитина не хотіла погратися з нею чи то повисіти вниз головою на поручнях їхнього ґанку. Це не мало значення, аж доки мама не відверталася від неї, от як зараз, і Денвер дуже захотілося, аби привид дитини утнув якусь лиху витівку.
— Гарненька юна леді, — сказав Пол Ді. — Гарненька. У неї таткове приємне обличчя.
— Ви знали татка?
— Знав. Добре знав.
— Він знав, мамо? — Вона ледь не піддалася спокусі змінити своє ставлення до цього чоловіка.
— Звісно, він знав твого татка. Я ж тобі казала, він з «Милого Дому».
Денвер сіла на нижню сходинку. Більше йти було нікуди. Оці двоє казали «твій татко» і «Милий Дім» так, що відразу ставало ясно, що то мало відношення лише до них, аж ніяк не до неї. Навіть відсутність власного батька не мала до неї жодного відношення. Колись ця відсутність належала бабусі Бебі, — гірко оплакуваний син, бо саме він викупив її звідти. Потім то був відсутній мамин чоловік. А тепер він перетворився на відсутнього друга цього чоловіка з карими очима. Лише тим, хто знав батька («добре знав»), можна було привласнити його відсутність. Лише ті, що жили в «Милому Домі», могли пам'ятати, перешіптуватися і скоса поглядати одне на одного. І знову вона подумала про витівки привиду, — тепер його злоба змушувала її хвилюватися, а не виснажувала. Не виснажувала.
— А у нас тут живе привид, — сказала вона, і це спрацювало.
Куди й поділися ті двоє. Мама припинила гойдати ногами і поводитися як дівчисько. З очей чоловіка, заради якого вона і поводилася як дівчисько, випарувалися спогади про «Милий Дім». Він кинув погляд на білосніжні сходи позаду неї.
— Я про це чув, — сказав він. — Але мама сказала, що він сумний. Не злий.
— Ні, сер, — погодилася Денвер. — Не злий. Але і не сумний.
— Який же тоді?
— Докірливий. Самотній і докірливий.
— Це так? — повернувся Пол Ді до Сет.
— Не знаю, чи самотній, — відповіла мама Денвер. — Може, шалений, але не думаю, що він може бути самотнім, коли кожну хвилину проводить із нами.
— Мабуть, маєте те, що йому потрібно.
Сет знизала плечима:
— Це ж лише немовля.
— Моя сестричка, — сказала Денвер. — Померла в цьому будинку.
Пол Ді почухав щетину на підборідді.
— Нагадує мені оту безголову наречену позаду «Милого Дому». Пам'ятаєш, Сет? Постійно блукала в лісі.
— Як я можу забути? Стільки хвилювань було через неї…
— Чому всі, хто втік з «Милого Дому», тільки про неї і балакають? Була б вона такою милою, ви б, напевне, там лишилися.
— Дівчино, до кого це ти так розмовляєш?
Пол Ді розреготався.
— Справді, справді. Вона має рацію, Сет. Не таким уже й милим він був до нас, і точно не домом, — похитав він головою.
— Але ж ми там жили, — сказала Сет. — Усі разом. Тож і пригадується, хочеться того чи ні, — вона здригнулася. По шкірі пішли сироти, але вона провела рукою і приспала їх. — Денвер, — сказала доньці, — розпали плиту. Не можна ж залишити друга у себе і не нагодувати.
— Не завдавайте собі клопоту через мене, — заперечив Пол Ді.
— Хіба ж хліб — то клопіт? Усе інше я приношу з роботи. Коли вже я працюю там від світанку до полудня, то хоч вечерю додому можу принести? Від щуки не відмовишся?
— Якщо вона від мене не відмовиться, то і я від неї теж.
«Знову за своє», — подумала Денвер. Вона повернулася до них спиною і так сердито поворушила вогонь, що той мало не згас.