— Чому б вам не переночувати у нас, містере Гарнер? Ви з мамою всю ніч би проговорили про «Милий Дім».
Сет зробила два швидких кроки до плити, але схопити Денвер за комір не встигла: дівчина нахилилася вперед і розплакалася.
— Що з тобою? Не знала, що ти можеш так поводитися.
— Дай їй спокій, — сказав Пол Ді. — Вона ж мене зовсім не знає.
— То ж бо й воно. Хіба можна так перед незнайомими? Ну, дитинко, що таке? Щось сталося?
Але Денвер так трусило, і вона так схлипувала, що навіть сказати нічого не могла. Усі сльози, не пролиті за дев'ять років, градом котилися на вже цілком жіночі груди.
— Більше не можу. Більше не можу.
— Чого не можеш? Чого?
— Не можу тут жити. Не знаю, куди йти і що робити, але тут жити більше не можу. Ніхто з нами не розмовляє. Ніхто не заходить. Хлопцям я не подобаюсь. І дівчатам також.
— Люба, люба…
— Що вона таке каже, як це ніхто з вами не розмовляє? — запитав Пол Ді.
— Це через дім. Люди не…
— Ні! Не через дім. Через нас! Через тебе!
— Денвер!
— Облиш її, Сет. Молодій дівчині важко жити в домі з привидами. Це дуже нелегко.
— Легше, ніж інше.
— Поміркуй, Сет. Я дорослий чоловік, який уже все побачив і все зробив, і кажу тобі, що це не легко. Може, вам варто переїхати? Кому належить будинок?
Понад плечима Денвер Сет кинула на Пола Ді крижаний погляд.
— А тобі що до того?
— Тобі не дозволяють піти?
— Ні.
— Сет.
— Ніяких переїздів. Ніяких утеч. Усе добре і так.
— Ти казатимеш мені, що все і так добре, незважаючи на цю дитину, що божеволіє від страху?
У домі щось хруснуло, і в уважній тиші, що запанувала, заговорила Сет:
— У мене дерево на спині та привид у будинку, і між ними немає нічого, крім доньки, яку я тримаю у своїх руках. Більше ніяких утеч. Не можна тікати від того, чого немає. Більше не тікатиму, що б там не було. Одного разу я це зробила, і мені довелося заплатити, і я скажу тобі, Поле Ді Гарнер: це мені дорого коштувало! Чуєш? Це мені дорого коштувало. А тепер сідай і повечеряй з нами або дай нам спокій.
Пол Ді витяг із жилета невеличкий капшук з тютюном і зосередився на його вмісті та на вузлику на стрічці, а Сет тим часом відвела Денвер до кімнати, суміжної з просторою вітальнею, де він сидів. Цигаркового паперу він не мав, тож крутив капшук і прислухався, як за відчиненими дверима Сет заспокоювала доньку. Коли жінка повернулася, на нього і не глянула, пройшла прямо до маленького столу поряд із плитою. Стала до нього спиною, і він отримав змогу розглянути її волосся, яке так кортіло побачити, не відволікаючись на обличчя.
— Що за дерево на спині?
— Га? — Сет поставила на стіл миску і потяглася за борошном.
— Що за дерево у тебе на спині? Чи в тебе щось на спині росте? Я на твоїй спині нічого не бачу.
— Але воно там є.
— Хто тобі сказав?
— Біла дівчина. Саме так вона це назвала. Я його ніколи не бачила і не побачу. Але вона сказала, що саме так воно і є. Черемшина. Стовбур, гілки, навіть листя є. Маленьке листя черемшини. Але то було вісімнадцять років тому. Уже б давно та черемшина достигла.
Сет лизнула вказівного пальця. Швидко, легенько торкнулася плити. Провела пальцем по борошну, розбиваючи його на окремі купки, шукаючи кліщів. Не знайшла, насипала соди і солі в зігнуту долоню і витрусила до борошна. Відкрила бляшанку і зачерпнула топленого жиру. Спритно обтерла руку об борошно, змішавши його з жиром, лівою рукою бризнула води і замісила тісто.
— У мене було молоко, — сказала вона. — Я була вагітною Денвер, але для моєї маленької дівчинки молоко було. Я іще годувала її, коли відіслала з Говардом і Багларом.
Вона вже розкочувала тісто дерев'яною качалкою.
— Мій запах можна було почути задовго до того, як я покажуся. А коли вже мене бачили, то бачили і краплі молока на сукні. Нічого не могла вдіяти. Знала лише, що маю зберегти молоко для моєї дівчинки. Ніхто б не зміг піклуватися про неї краще за мене. Ніхто б не нагодував її швидко, і не прибрав би груди, коли вона наїлася, але навіть я сама цього іще не зрозуміла. Ніхто не знав, що вона не стравлює, якщо тримати її стовпчиком біля плеча, тільки коли лежить на моїх колінах. Ніхто не знав цього, крім мене, і ніхто не мав для неї молока, крім мене. Так я і сказала жінкам у візку. Наказала намочити клаптик тканини в солодкій воді та дати їй посмоктати, щоб не забула мене, коли я приїду через кілька днів. Тоді і молоко буде, і я буду поруч.
— Чоловіки не багато знають про це, — сказав Пол Ді, повертаючи капшук до кишені жилету, — але їм добре відомо, що немовля довго без матері не витримає.