Вона щоночі відрізала мені голову. Баглар і Говард казали, що вона це робитиме, і вона робила. Її гарні очі дивилися на мене, немов я була незнайомкою. Без злості чи чогось такого, але немов вона мене знайшла, і їй стало мене дуже шкода. Немов вона не хотіла цього робити, але мусила, і не мало бути боляче. Саме так і поводяться дорослі — як скіпку з пальця витягують; як лізуть рушником у куток ока, коли туди попіл потрапив. Вона дивиться на Баглара і Говарда, чи все з ними гаразд, а тоді підходить до мене. Я знаю, що вона буде вправною, обережною. І якщо відрізає, то все робить правильно; і зовсім не боляче. Після того як вона це робить, я лежу хвилинку з головою. Тоді вона несе її вниз і заплітає мої коси. Я намагаюся не плакати, але це дуже боляче. Коли вона закінчує розчісувати і починає заплітати, я засинаю. Я хочу спати, але знаю: якщо засну, не прокинуся. Отже, я мушу не спати, доки вона не заплете мої коси. Тоді посплю. Найстрашніше — чекати, доки вона прийде і це зробить. Не коли робить, а коли я чекаю на неї. Єдине місце, де вона не може знайти мене вночі, — кімната бабусі Бебі. Кімната, в якій спимо ми, розташовується нагорі, там раніше спала прислуга білих. Кухня у них була на дворі. Але бабуся Бебі перетворила її на сарай, коли сюди переїхала. І вона забила дошками задні двері, що вели до нього, бо більше не хотіла туди ходити. Вона добудувала трохи, і вийшла комора, тож щоб увійти до № 124, довелося б пройти повз неї. Казала, що їй байдуже, що подумають люди, коли вона влаштує двоповерховий будинок як хатинку, у якій готують усередині. Казала, що гості в гарних сукнях не схочуть сидіти в тій кімнаті, де плита, лушпиння, жир і дим. Вона не звертала на ці слова уваги. Вночі з нею я була в безпеці. Чула лише своє дихання, але інколи, вдень, я не могла сказати, чи то моє дихання, чи то хтось дихає поруч зі мною. Я дивилася, як піднімається й опускається живіт Хлопчика, піднімається й опускається, порівнювала, чи так, як у мене, затримувала подих, щоб дихати з ним в одному ритмі. Просто, щоб дізнатися, чиє воно — те дихання, тихе, як тоді, коли дмухнути в пляшку, але регулярне, регулярне. Чи то я так дихаю? Говард? Хто? То було, коли всі замовкли, і я не чула нічого, що вони казали. Та мені було байдуже, бо ця тиша дозволила мені мріяти про батька. Я завжди знала, що він повернеться. Щось його затримало. Щось сталося з конем. Річка розлилася; човен потонув, і йому довелося майструвати нового. Іноді то був натовп лінчувальників чи буря. Він повернеться, і то була таємниця. Я все своє зовнішнє витратила на те, щоб любити мем, щоб вона мене не вбила, любити її навіть тоді, коли вона вночі заплітала мені коси. Я ніколи їй не казала, що татко за мною приїде. Бабуся Бебі також уважала, що він приїде. Деякий час так думала, а тоді перестала. А я ніколи не переставала. Навіть коли Баглар з Говардом утекли. А тоді прийшов Пол Ді. Я почула його голос унизу і сміх мем, тож я подумала, що то він, мій татко. Більше в цей дім ніхто не приходив. Але коли я спустилася, побачила, що то Пол Ді, і приїхав він не по мене; йому потрібна була моя матір. Спочатку. Потім він захотів і мою сестру теж, але вона його вигнала звідси, і я дуже рада, що вона так учинила. Тепер лишилися тільки ми, і я можу захищати її, доки не приїде мій татко і не допоможе мені стежити за мем і всім, що може зайти у двір.