— Тоді вони знають, що це таке — відіслати дітей, коли груди у тебе повні.
— Ми говорили про дерево, Сет.
— Коли я від тебе пішла, прийшли ті хлопці і забрали моє молоко. Саме за ним і приходили. Перевернули мене догори ногами і забрали. Я поскаржилася місіс Гарнер. У неї була пухлина, і говорити вона не могла, але з її очей котилися сльози. Ті хлопці дізналися, що я на них поскаржилася. Шкільний учитель пошматував мені спину, а коли вона загоїлася, перетворилася на дерево. Досі там росте.
— Стьобали тебе батогом?
— І забрали молоко.
— Били тебе, вагітну?
— І забрали моє молоко!
На деці лежали рядками пухкі білі кружальця тіста. Сет іще раз торкнулася плити мокрим пальцем. Відчинила дверцята духовки і поставила деко з перепічками. А коли піднялася від жару, відчула позаду Пола Ді, і руки його були у неї під грудями. Вона випрямилася і зрозуміла, — але відчути цього так і не змогла, — що він притиснувся щокою до гілок її черемшини.
Навіть сам того не бажаючи, він став тим чоловіком, що міг зайти до будинку і змусити жінок плакати. Бо з ним, у його присутності, вони могли це собі дозволити. Було в його поведінці щось таке, що викликало довіру. Жінки бачили його, і їм хотілося плакати: розказати, як болить у грудях, і коліна теж болять. Сильні і мудрі жінки бачили його і розказували йому таке, що зазвичай розказують лише одна одній: як минають етапи життя, як бажання в них раптом непомірно зростало, ставало більш жадібним і диким, ніж тоді, коли їм було п'ятнадцять, і як воно огортало їх, засмучувало; потайки вони бажали померти — щоб звільнитися, і що нічний сон був для них ціннішим за будь-який день. Малі дівчата підходили нишком, щоб сповідатися або описати, якими гарно вбраними були друзі в їхніх мріях. Тож хоча він і не розумів, чому все це відбувається, він не здивувався, коли у вогонь закрапали сльози Денвер. Не здивувався і тоді, коли через п'ятнадцять хвилин, розказавши про вкрадене молоко, розплакалася її мати. Він стояв позаду, нахилившись до неї, вигнувши тіло доброю аркою, і тримав у долонях її груди. Потерся щокою об її спину і так дізнався про її смуток, про його коріння, його товстий стовбур і заплутані гілки. Він підніс пальці до гачків її сукні і зрозумів, навіть не бачачи і не чуючи зітхань, що сльози потекли швидше. І коли верхня частина сукні зісковзнула на стегна, і він побачив скульптуру, на яку перетворилася її спина, яка тепер нагадувала декоративний виріб коваля, занадто пристрасний, щоб виставляти його на публіці, тільки і сказав: «Боже, дівчино!» І не заспокоївся, доки не торкнувся кожного рубчика, кожного листочка губами, але відчути Сет нічого не змогла, бо шкіра на спині уже багато років була мертвою. Втім, вона зрозуміла, що нарешті відповідальність за її груди була в інших руках. Чи буде трохи місця, міркувала вона, трохи часу, якийсь спосіб зупинити всі події, відсунути всі справи до кутів кімнати і просто постояти отак кілька хвилин, оголеною від плечей до талії, не відчуваючи тягаря грудей, що знову пахли вкраденим молоком і печеним хлібом? Може, це єдиний раз, коли вона може завмерти посеред приготування вечері — навіть не відходячи від плити, — і відчути біль, який має бути в спині. Довіритися і пригадати, тому що останній чоловік з «Милого Дому» стояв поруч, щоб підхопити її, якщо почне тонути?
Плита не здригнулася, розжарюючись. У сусідній кімнаті не ворушилася Денвер. Не було більше пульсуючого червоного світла, а Пол Ді не тремтів від 1856 року, коли тремтів вісімдесят три дні поспіль. Замкнений, закований у кайдани, а руки трусилися так, що він ані покурити, ані почухатися не міг. Тепер він знову тремтів. Цього разу підвели ноги. Він не одразу зрозумів, що тіпалися вони не через хвилювання, а тому, що коливалися і скреготіли мостини, і рухалась не лише підлога. Здригався сам будинок. Сет зісковзнула вниз і спробувала надягти сукню. Рачки, немов усіма своїми кінцівками хотіла утримати будинок на землі, виповзла Денвер. В очах у неї був жах, на вустах — ледь помітна посмішка.
— Чорт забирай! Заспокойся! — кричав Пол Ді, падаючи і хапаючись за те, що було під рукою. — Облиш це місце! Геть звідси! — На нього посунувся стіл, та він схопив його за ніжки. Йому якось удалося підвестися, він зігнувся і, тримаючи стола за дві ніжки, почав крушити все навколо і кричати на будинок, що кричав на нього: — Хочеш битися? Давай! Чорт забирай! Їй і так уже дісталося від тебе. Годі!
Тремтіння стало не таким несамовитим, перейшло в окремі здригання, але Пол Ді махав столом, доки все зовсім не заспокоїлося. Важко дихаючи, спітнілий чоловік притулився до стіни ліворуч від буфета. Сет так і лишилася скорченою біля плити, притуляючи до грудей урятовані черевики. Усі троє — Сет, Денвер і Пол Ді — дихали в одному ритмі, немов одна втомлена людина. Дихання іншої істоти було не менш утомленим.