— Ось це моя тітка. Це її хлопчик. Он там кузен мого батька. Моя мем двічі була заміжня — це моя зведена сестра, а це двійко її дітей. А от і моя дружина…
Нічого такого у нього не було і, зростаючи в «Милому Домі», він за цим і не сумував. У нього були брати, два друга, Бебі Сагз на кухні, наглядач, який навчив їх стріляти, і прислуховувався до того, що вони кажуть. Хазяйка, що робила для них мило і ніколи не підвищувала голос. Двадцять років усі вони жили в тій колисці, доки не поїхала Бебі Сагз, не приїхала Сет, і її не забрав Голлі. Він утворив з нею родину, і Сіксо аж із штанів вистрибував, щоб утворити і свою з жінкою, що жила за тридцять миль від нього. Коли Пол Ді помахав на прощання старшому брату, наглядач уже помер, хазяйка знервувалася, а колиска уже розкололася. Сіксо казав, що місіс Гарнер захворіла через лікаря. Сказав, що той змусив її пити те, що дають жеребцям, коли вони ламають ноги, і тоді у них не залишалося пороху, і він би так їй і сказав, якби не нові правила вчителя. Вони над ним посміялися. Сіксо мав свою думку про все. Включаючи удар містера Гарнера, про який казав, що то його підстрелив у вухо завидющий сусід.
— Де ж кров? — поцікавилися вони.
Крові не було. Містер Гарнер повернувся додому, схилившись над шиєю свого коня, весь спітнілий і синьо-білий. Ані краплини крові. Сіксо щось буркнув, бо був єдиним, кому не шкода було хазяїна. Однак пізніше він дуже про це шкодував; як і всі вони.
— Навіщо вона його покликала? — питав Пол Ді. — Навіщо їй потрібен учитель?
— Їй потрібен хтось, хто може рахувати, — відповів Голлі.
— Ти можеш рахувати.
— Не так.
— Ні, люди, — сказав Сіксо. — Їй потрібен тут іще один білий.
— Навіщо?
— А ти як гадаєш? Як гадаєш?
Отак воно і було. Ніхто не думав, що Гарнер помре. Ніхто не думав, що він на таке здатний. Як вам таке? Усе трималося на тому, що Гарнер житиме. Без його життя життя кожного з них розпадалося на шматочки. Хіба це не рабство? В розквіті його сили, вищого за високих чоловіків і сильнішого за більшість із них, його, Пола Ді, підрізали. Спочатку забрали зброю, потім — думки, бо вчителеві не потрібні були поради від негрів. Коли вони щось пропонували, він казав, що вони огризаються і розвинув цілу систему виправлення (все це він записав до свого зошита), щоб їх перевчити. Він скаржився, що вони забагато їдять, забагато відпочивають, забагато розмовляють, і в порівнянні із ним то було дійсно так, бо вчитель їв мало, говорив іще менше і взагалі не відпочивав. Якось він побачив, що вони граються — кидають щось одне одному, — і його глибоко ображеного вигляду вистачило, щоб Пол Ді заблимав очима. Він так суворо ставився до своїх учнів — крім виправлення.
Багато років Пол Ді вважав, що вчитель зламав дітей, з яких містер Гарнер виростив чоловіків. Саме тому вони і втекли. Тепер, заражений змістом своєї тютюнової бляшанки, він міркував, яка ж різниця полягала насправді в житті до і після вчителя. Гарнер називав їх чоловіками — але тільки в «Милому Домі», тільки з його дозволу. Чи він проголошував те, що бачив, чи створював те, що не бачив? Саме про це думав Сіксо, і навіть Голлі; і Полу Ді завжди було ясно, що ці двоє — чоловіки, вважає так Гарнер чи ні. Його хвилювало, що він не міг сказати того ж про себе. О, він поводився як справжній чоловік, але це був дар Гарнера чи його власна воля? Ким він узагалі був — до «Милого Дому» — без Гарнера? В країні Сіксо, в країні своєї матері? Чи, боже поможи, на човні? Хіба слова білого щось визначають? А якби якось уранці Гарнер прокинувся і передумав? Забрав назад своє слово? Тоді вони б утекли? А якби ні, чи залишилися б Поли там на все життя? Чому братам знадобилася ціла ніч для того, щоб вирішити? Щоб обміркувати, чи приєднуватися до Сіксо з Голлі. Бо вони були ізольованими в чудовій брехні, вважаючи життя Голлі і Бебі Сагз до «Милого Дому» просто невезінням. Про темні історії Сіксо вони не знали, або вважали їх просто забавками. Навіть не підозрювали про Альфред у Джорджії; так кохали цей світ, що мирилися з усім, просто щоб лишатися там, де місяць завжди з'являвся вночі. Любили по-маленькому і таємно. Його маленьким коханням було дерево, звісно, але не Брат — старе, товсте і привітливе.
В Альфреді в Джорджії була осичка, дуже молода, щоб називатися деревом. Просто паросток, що ледь сягав талії. Такий можна зрізати, щоб зробити батіг для коня. Пісня-вбивство й осичка. Він лишився живим, щоб співати пісень, які вбивають життя, і дивитися, як осичка його стверджує, і ніколи, ні на хвилину він не вірив, що може втекти. Доки не пішов дощ. Після цього його спрямували черокі і змусили бігти за квітами, і йому хотілося просто рухатися, іти, піднімати один день і бути десь в іншому місті наступного. Він був приречений на життя без тіток, кузенів, дітей. Без жінки, доки не з'явилася Сет.