— Слухай, — сказав він до Пола Ді. — Тут же хрест висить, тож мені здається, це церква чи колись була церква. Гадаю, ти мусиш проявити трохи поваги, розумієш?
— Так, сер, — відповів Стемп. — Ви маєте рацію. Саме про це я і прийшов до нього поговорити. Саме про це.
Вершник цокнув язиком і поїхав далі. Двома пальцями правої руки Стемп малював кола на лівій долоні.
— Ти маєш зробити вибір, — сказав він. — Обирай, кого хочеш. Вони пустять тебе, якщо ти захочеш. Мій дім. Еллин. Віллі Пайка. Місця в нас небагато, але у кожного знайдеться трохи для ще однієї душі. Заплатиш дещицю, коли зможеш, або не заплатиш, якщо не зможеш. Подумай. Ти дорослий. Я не можу змусити тебе робити те, чого не хочеш, але ти подумай.
Пол Ді не відповів.
— Якщо я вчинив зле, я прийшов, щоб це виправити.
— Немає потреби. Немає ніякої потреби.
По іншому боці вулиці пройшла жінка з чотирма дітьми. Вона посміхнулася і помахала рукою:
— Ге-е-ей! Не можу зупинитися. Побачимося на служінні.
— Я там буду, — відповів Стемп. — От іще одна, — повернувся він до Пола Ді. — Скріптер Вудраф, сестра Авеля. Працює на фабриці пензлів та жиру. Ти сам побачиш. Проживеш тут довше і зрозумієш, що кращого товариства чорних, ніж тут, ніде не знайти. Пиха — так, вона їх трохи бентежить. І вони можуть наламати дров, якщо вважатимуть когось занадто пихатим, але в душі вони добрі люди, і будь-хто відчинить перед тобою двері.
— А Джуді? Вона мене пустить?
— Усе залежить від того, що у тебе на думці.
— Ти знаєш Джуді?
— Джудіт. Я всіх знаю.
— Ту, що живе на Планк Роуд?
— Усіх.
— Ну то як? Вона мене пустить?
Стемп нахилився і розв'язав черевик. Дванадцять чорних гачечків, по шість із кожного боку внизу, а вгорі — чотири пари дірочок. Він розв'язав шнурки до самого низу, акуратно поправив язичок і знову заправив шнурки. Діставшись до дірочок, спочатку покрутив кінчики шнурків між пальцями.
— Дозволь розказати, як я отримав своє ім'я. — Вузлик був міцним і охайним. — Мене звали Джошуа, — почав він. — Я обрав собі інше ім'я, і я розкажу тобі, як це трапилося. — І він розказав про Вашті. — Я її і пальцем не торкнувся за весь той час. Жодного разу. Майже рік. Ми саджали, коли це почалося, і збирали, коли закінчилося. Здається, довше. Я мав його вбити. Але вона сказала ні, та я все одно мав його вбити. Тоді я не мав стільки терпіння, як зараз, але думав, що дехто інший теж його не має, — його дружина. Вирішив подивитись, чи вона краще за мене до цього ставиться. Ми з Вашті вдень були разом у полі, а вночі вона час від часу зникала. Я її і пальцем не торкнувся, і дідько мене забирай, якщо хоч слово до неї сказав удень. Хапався за кожну нагоду підійти ближче до будинку, щоб побачити ту, дружину хазяїна. Але не бачив нікого, крім хлопця. Сімнадцяти років, може, двадцяти. Нарешті побачив її біля огорожі на задньому дворі зі склянкою води. Вона пила й оглядала двір. Я підійшов. Зупинився за кілька кроків і зняв капелюха. «Прошу, міс. Прошу?» Вона повернулася. Я посміхався. «Прошу. Ви бачили Вашті? Мою дружину Вашті?» Була вона така дивна. Чорне волосся. Обличчя не більше за мій кулак. Вона сказала: «Що? Вашті?» Я повторив: «Так, мем, Вашті. Мою дружину. Вона казала, що носить вам яйця. Пригадуєте? Ви б зрозуміли, якби її побачили. У неї чорна стрічка на шиї». Та жінка почервоніла, тож я і зрозумів, що вона знає. Вона сама дала Вашті ту стрічку. Камею на чорній стрічці. Та її щоразу надівала, коли до нього йшла. Я надів капелюха. «Побачите її, скажіть, що вона мені потрібна. Дякую. Дякую, мем». Я пішов геть, не встигла вона нічого відповісти. Не наважувався оглянутися, доки не опинився за деревами. Вона стояла так, як я її лишив, і дивилася в склянку. Мені здавалося, що задоволення я отримаю більше. І ще здавалося, вона може все зупинити, але нічого не змінилося. Доки якось уранці Вашті не увійшла і не сіла біля вікна. То була неділя. У неділю ми працювали на нашому власному городі. Вона сіла біля вікна і подивилася у двір. «Я повернулася, — сказала. — Я повернулася, Джоше». Я дивився на її шию. Вона у неї була тоненька. І я вирішив її зламати. Знаєш, як гілочку — хрусь! І все. Мені і раніше було погано, а того дня я почувався погано як ніколи.
— Ну і як? Зламав?
— Ага. Змінив собі ім'я.
— Як ти звідси вибрався? Як дістався сюди?
— Човен. По Міссісіпі до Мемфісу. Від Мемфісу пішки до Кумберленда.
— І Вашті з тобою?
— Ні. Вона померла.
— Ой, чоловіче. Зав'яжи інший черевик!