— Що?
— Зав'яжи інший черевик! Він прямо перед тобою! Зав'яжи!
— Тобі легше стане?
— Ні. — Пол Ді кинув пляшку на землю і витріщився на золоту колісницю на етикетці. Без коней. Просто золота колісниця, задрапірована в блакитну тканину.
— Я казав, що прийшов сказати тобі дві речі. Ти почув лише одну. Я маю розказати іншу.
— Не хочу нічого слухати. Не хочу нічого знати. Хіба те, візьме Джуді мене до себе чи ні.
— Я там був, Поле Ді.
— Де ти був?
— У дворі. Коли вона це зробила.
— Джуді?
— Сет.
— Господи Ісусе.
— Це не те, що ти думаєш.
— Ти не знаєш, що я думаю.
— Вона не божевільна. Вона любить тих дітей. Вона намагалася захистити їх від болю.
— Іди звідси.
— Присягаюся.
— Стемпе, дай мені спокій. Я знав її, коли вона була ще дівчиною. Вона лякає мене, а я знав її, коли вона була іще дівчиною.
— Ти не боїшся Сет. Я тобі не вірю.
— Сет мене лякає. Я сам себе лякаю. А та дівчина в її домі лякає мене більше за все.
— Хто та дівчина? Звідки вона взялася?
— Не знаю. Просто одного дня сиділа на пеньку.
— Ха! Схоже, ми з тобою — єдині з тих, хто не живе в № 124, помітили її.
— Вона нікуди не ходить. Де ти її бачив?
— Спала в кухні на підлозі. Я у вікно зазирнув.
— Щойно я її побачив, зрозумів, що мені не хочеться бути поруч із нею. Щось у ній є дивне. Розмовляє дивно. Поводиться дивно. — Пол Ді поліз пальцями під капелюха і почухав над скронею. — Щось вона мені нагадує. Щось таке, що я маю пам'ятати.
— Вона ніколи не казала, звідки вона? Де її родина?
— Вона не знає, принаймні, каже, що не знає. Чув від неї лише, що вона вкрала одяг і жила на мосту.
— Що за міст?
— Кого ти питаєш?
— Немає такого мосту поблизу, якого б я не знав. Але не пригадую, щоб на них хтось жив. Та й під ними теж. Скільки вже вона живе у Сет?
— З серпня. З дня карнавалу.
— Це поганий знак. Вона була на карнавалі?
— Ні. Ми знайшли її, коли повернулися, — спала на пеньку. Шовкова сукня. Новенькі чобітки. Чорна, як гас.
— І ти нічого не сказав? Ха! Білий в Дір Крик тримав у будинку дівчину. Його знайшли мертвим минулого літа. Дівчина зникла. Може, то вона. Люди кажуть, що він бавився з нею зі щенячого віку.
— Ну, то вона виросла в сучку.
— Це через неї ти пішов? Не через те, що я розказав тобі про Сет?
Пол Ді здригнувся. Холодний спазм пронизав тіло до кісток, і Пол Ді міцніше стулив коліна. Він не знав, що це: чи погане віскі, ночі в підвалі, свиняча лихоманка, залізний прут у роті, усміхнені півні, ноги у вогні, ошкірені мерці, шипляча трава, дощ, яблуневі квіти, прикраса на шиї, Джуді біля бойні, Голлі в маслі, білі, як привид, сходи, черемшини, камеї, осички, обличчя Пола А, ковбаса чи загублене червоне, червоне серце.
— Скажи мені щось, Стемпе. — На очі Пола Ді набігли сльози. — Скажи мені одне. Скільки може винести негр? Скільки?
— Усе, що зможе, — сказав Стемп Пейд. — Усе, що зможе.
— Чому? Чому? Чому? Чому? Чому?
III
У № 124 БУЛО тихо. Денвер, яка думала, що знає все про тишу, здивовано дізналася, що це може зробити голод: змусити тебе мовчати, виснажити тебе. Ані Сет, ані Кохана цього не розуміли, та й не переймалися через це. Були дуже зайняті, збираючись на силі, щоб битися одна з одною. Тож саме вона мусила ступити за край світу і померти, бо якщо вона цього не зробить, загинуть усі. Шкіра між указівним і великим пальцями мами стала тоненька, як китайський шовк, і не лишилося в домі такої одежини, яка б не висіла на ній мішком. Кохана підтримувала голову долонями, засинала будь-де і скиглила за солоденьким, хоча гладшала і товстішала з кожним днем. Не лишилося нічого, крім курок, що несли яйця, і колись хтось мав прийняти рішення, чи варті яйця, які вони отримували час від часу, двох підсмажених курчат. Чим голоднішими вони були, тим більше слабшали; чим більше слабшали, тим тихішими ставали, — що було значно кращим за палкі сварки, за кочергу, що билася об стіну, за крики і плач, що настали за тим єдиним щасливим січнем, коли вони гралися. Денвер приєдналася до гри, щоправда, за звичкою трохи тримаючись осторонь, хоча це і було так весело як ніколи. Та щойно Сет побачила шрам, кінчик якого Денвер помічала щоразу, коли Кохана роздягалася, — маленька вигнута тінь посмішки на ніжному-ніжному-ніжному місті під підборіддям, — щойно Сет його побачила, торкнулася пальцями і надовго заплющила очі, вони вдвох вилучили Денвер з ігор. Гра в куховарство, гра в шиття, гра в розчісування й одягання. Ці ігри так сподобалися мамі, що вона почала приходити на роботу все пізніше і пізніше, доки не сталося передбачуване: Сойєр сказав їй не повертатися. Замість того, щоб шукати іншу роботу, Сет загралася з Коханою, якій завжди всього було мало: колискових, нових стібків, нижньої частини торта, шкурки з молока. Якщо курка знесла тільки два яйця, вона забирала собі обидва. Таке враження, що мати втратила розум, як бабуся Бебі, що почала просити рожевого і перестала робити звичні речі. Але була і різниця: на відміну від Бебі Сагз, вона цілковито вилучила Денвер. Навіть пісні, які вона раніше співала для Денвер, тепер співала лише для Коханої: «Гей, Джонні, милий Джонні, будь зі мною, милий Джонні».