Останню з черги баніцію Немиричеві було проголошено за т. зв. «справу звіринця». Епізод цей має дуже колоритний екзотичний присмак. 1616 року, здається, у травні-червні, на Погулянці спинився мандрівний бестіарій такого собі Мікеланьйоло Романо (під цим іменем ховався від інквізиції відомий на всю Європу фальшивомонетник-отруювач Ґустав Зуппе, до речі, виходець із Тюринґії): чотирнадцять десятків кліток з усілякою індійською звіриною, а саме — левами, пантерами, лемурами, носоі єдинорогами, жирафами, антилопами, річковими кіньми гіпопотамами, павіанами, зебрами, єхиднами, вампірами, інкубами та ін. Щодня, а надто в неділю, найдобірніше львівське панство сходилося на зелену Погулянку, де за порівняно високу платню можна було досхочу навитріщатися на всю ту дивовижну фауну, від якої, щоправда, незлецьки тхнуло.
Однієї з неділь Немирич та його друзі, вихором налетівши на бестіарій, повідчиняли в ньому всі клітки і повипускали негодованих утриманців на волю. При цьому загинув португальський мурин Жоелінью, що його розтоптала ним же звільнена самиця носорога, до якої він, старий розпусник і зоофіл, цілком необачно спробував позалицятися. Перелякані, ледь живі громадяни найвірнішого з міст коронних кинулися врозтіч, а випущені звірі, загризши декотрих і вгамувавши перший голод, помчали вулицею Леніна (тепер Личаківська) вниз, до центру, і невдовзі цілком окупували збезлюдніле місто, бавлячись у квітниках, водограях та монастирських садах і тепер уже неквапно ласуючи окремими пороздираними перехожими. Власник звіринця Мікеланьйоло (він же Ґустав Зуппе) божеволів з розпачу. Аби звірів знову було повернуто до кліток, Немирич заправив з нього тисячу сицилійських дукатів. Зуппе з радістю погодився й тут-таки виклав на бочку (розмова точилася в пивному шинку «Риба без голови») триста дукатів завдатку. Наступного дня увесь бестіарій і справді повернувся на місце. Використовуючи бразильську отруту кураре, придбану напередодні в аптеці ван дер Вандена на Гетьманських валах, Немирич та його гурт поприсипляли геть усіх монстрів влучними пострілами з луків і сплячими доправили у возах на Погулянку. Це одна версія, але є й інша, згідно з якою звірі самі повернулися до кліток, лагідно й сумирно піддавшись оригінальній музичній темі, яку Немирич виконав для них на поздовжній флейті. Хоч як там усе було, Зуппе виплатив решту дукатів Немиричеві й того ж дня разом із усім караваном квапливо виїхав зі Львова. Дукати виявилися всі як один фальшиві, і в ніч на 22 червня Немирич та його хлопці віроломно наздогнали шахрая та його валку на Великому Шовковичному шляху, де порубали всіх до одного, а звірів разом із клітками передали у власність циркові «Ваґабундо», з директором якого Немирича пов’язували деякі сумнівні оборудки.
Згадуваний уже аптекар ван дер Ванден мав із Немиричем так само доволі тісні взаємини. Він постачав йому різного штибу наркотичне зілля та протизаплідні пігулки. Будучи в той же час головним постачальником опіуму для двору турецького падишаха й кокаїну для багдадського халіфа, спритний голландець дуже тонко розумівся на всіх ґатунках заборонених речовин. За його більше ніж переконливими намовляннями, Немирич рішуче присів на голку і самовіддано ширявся протягом кількох довгих років, уводночас повиганявши з дому приятелів та колежанок і печально усамітнившись. Цілими днями не встаючи з ліжка, він помітно схуд і наче аж висох, вену проте все одно колов напрочуд безпомилково. Він без кінця дивився кольорові сни-містерії, а в перервах між ними, вряди-годи повертаючись до тями, почитував найновішу працю видатного саксонського теолога Абрагама фон Ашенбаха «Божественне Яйце, або Знаряддя для Тортур Гріховних», зумисне передплачену із Сорбонни. Нотатки на берегах цього in quarto[5], його зауваження та підкреслення свідчать про неабияке оволодіння предметом і можливий намір писати розгорнуту полемічну працю.
Однак істинною причиною його загалом меланхолійного і навіть депресивного стану було кохання до тринадцятилітньої Амальки, дочки міського ката Стефана Небораки. Вперше Немирич побачив її з-за ґрат, коли у вежі відбував покарання за — згадаймо втретє й востаннє — горезвісний «інцидент із пляцками». Дівчинка щодня приходила до татусевої катівні поблизу вежі — носила батькові гарячі обіди у глечиках, обгорнутих вовняними хустинами. Одного разу вона присіла за малою потребою в кущах неподалік вежі. Тоді-то й звернув на неї увагу Немирич і відразу покохав так, як не кохав ще ніколи й нікого. Стіни його темниці були геть списані Амальчиним іменем. Уламком тьмяно-червоної цеглини він безліч разів намалював серце, пробите стрілою, дівочі губи, частини тіла тощо.