Коні любила життя розуму й одержувала від нього величезне задоволення. Та вона справді думала, що воно заходить задалеко, їй подобалося бути тут, у тютюновому диму славних дружніх вечорів, як вона їх сама для себе називала. Вона щиро потішалась, а також пишалася, що навіть свої розмови вони нездатні вести без її мовчазної присутності. Вона безмежно поважала думку, а ці чоловіки, принаймні, намагалися чесно мислити. Однак усе це нагадувало кішку, яка не могла стрибати. Всі вони разом про щось говорили, а що воно значило для її життя, сказати було важко. І Майк не зміг цього прояснити.
Але Майк взагалі не намагався нічого робити, просто прожити життя і допекти іншим так, як вони допікали йому. Він був по-справжньому антисуспільним, і саме це йому закидали Кліфорд та його приятелі. Кліфорд та його приятелі не були антисуспільними, усі вони більш-менш схилялися до того, щоб рятувати людство чи принаймні вчити його.
У неділю ввечері точилася високомовна розмова, коли бесіду знову занесло на любовну тему.
— Благословен зв'язок, який серця зріднив у щось таке… — сказав Томі Дюкс. — Хотів би я знати, що це за зв'язок… Зв'язок, що нас зріднив тепер, — це наші з вами інтелектуальні суперечки. І незважаючи на них, між нами існує цей чортів зв'язок. Ми розходимося нарізно й говоримо один про одного дошкульні слова, як усі інші кляті інтелектуали на світі. Кляті люди — адже у цьому всі однакові. А коли не розходимося, то ховаємо дошкульні почуття, які один проти одного носимо, за лицемірною облесністю. Дивна річ, та життя розуму, здається, розцвітає тільки, якщо його коріння лежить у злобі, невимовній і невимірній злобі. Так було завжди! Погляньте на Платона, на Сократа і його компанію! Скільки в ній злоби, скільки радості в тому, щоб роздерти ще когось на шматки… Протагора чи ще когось! І Алківіад, і всі інші — не учні, а шавки, готові втрутитися в бійку! Маю сказати, що все це примушує надати перевагу Будді, який спокійно сидить під деревом, чи Христові, який розповідає своїм учням короткі недільні історії, мирно і без жодних інтелектуальних феєрверків. Так, щось негаразд з розумовим життям, радикально. Його коріння в злобі й заздрості, заздрості й злобі. А дерево можна пізнати за його плодами.
— Не думаю, що всі ми такі злостиві, — запротестував Кліфорд.
— Дорогий мій Кліфорде, подумай про те, як усі ми обговорюємо один одного. Я значно гірший за всіх інших. Тому що я відкрито надаю перевагу спонтанній злобі над сфабрикованою облесністю, а це — отрута. Коли я починаю говорити, що за чудовий хлопець цей Кліфорд, і так далі, і так далі, тоді пора пожаліти бідного Кліфорда. Ради Бога, усі ви говоріть про мене дошкульні речі, тоді я знатиму, що для вас щось означаю. Не говоріть солодких слів, інакше мені кінець.
— Але ж я справді думаю, що ми щиро ставимося один до одного, — сказав Гамонд.
— Кажу ж вам, ми змушені… ми злословимо один про одного заочі! І в цьому я найгірший.
— А мені здається, ти плутаєш розумове життя з критичною діяльністю. Погоджуюся, Сократ дав великий імпульс критичній діяльності, та він зробив навіть більше, — сказав Чарлі Мей професорським тоном. За вдаваною скромністю приятелі були навдивовиж помпезними. Усе це було таким ех сathedra[11] і претендувало на таку простоту.
Дюкс відмовився продовжити тему Сократа.
— Ти цілком маєш рацію, критичність і знання не одне й те ж саме, — сказав Гамонд.
— Звичайно, ні, — втрутився Бері, тихий, засмаглий юнак, який заїхав до Дюкса й залишився на ніч.
Усі вони подивилися в його бік, ніби у віслюка прорізався голос.
— Я не говорив про знання… Я говорив про розумове життя, — засміявся Дюкс. — Справжнє знання породжується цілим корпусом свідомості; воно йде з живота й пеніса в тій же мірі, що з мозку чи розуму. Розум може лише аналізувати й раціоналізувати. Поставте розум і раціо над усім іншим, і все, що вони зможуть, це тільки критикувати й омертвляти. Я сказав усе, що вони можуть. Це безмежно важливо. Господи, світ смертельно потребує критичності. Тому давайте жити розумовим життям, і тішитися своєю злобою, й зривати покрови зі старого гнилого шоу. Та зауважте — поки живеш своїм життям, ти в якийсь спосіб становиш органічне ціле з усім життям. Та почавши розумове життя, ти зриваєш яблуко. Ти розрубуєш зв'язок між яблуком і деревом, органічний зв'язок. А якщо в твоєму житті немає нічого, окрім розумового життя, тоді ти сам — зірване яблуко… яке впало з дерева. І тоді з'являється логічна необхідність бути злостивим, так само як природна потреба зірваного яблука — згнити.