— О, ні, не важко! — швидко відповів він.
І знову в його голосі почулася тягуча місцева вимова.
— На все добре, ваша світлість!
— Хто твій лісник? — запитала Коні за ланчем.
— Мелорз! Ти ж його бачила, — сказав Кліфорд.
— Так, але звідки він узявся?
— Нізвідки! Просто тевершелський хлопець… мабуть, син шахтаря.
— І сам він теж був шахтарем?
— Здається, він був ковалем у шурфі. Але до війни два роки служив у нас наглядачем, аж доки пішов в армію. Мій батько завжди був про нього високої думки, тому, коли він повернувся й прийшов у копальню найматися на коваля, я просто забрав його сюди назад лісником. Я дуже зрадів, що зміг його запопасти… в цих краях майже неможливо знайти доброго сторожа до дичини… та ще й такого, щоб знав місцевих.
— І він одружений?
— Був. Та його жінка… плуталася з різними мужчинами, нарешті знайшла собі шахтаря в Стекс Ґейті, і, здається, досі там живе.
— Отже, він живе сам.
— Майже! У селі в нього є матір… і, здається, дитина. — Кліфорд глянув на Коні своїми блідо-голубими, ледь випуклими очима, з яких сочилась відсутність. На вигляд він здавався уважним, та в глибині нагадував місцеве мідлендське повітря — туманне, задимлене, імлисте. Здавалося, цей туман шириться. І коли він якось по-своєму особливо втуплювався в Коні поглядом, коли давав їй свою особливу точну відповідь, вона відчувала, як усі глибини його мозку заповнює цей туман, заповнює ніщо. І це лякало її. Від цього він здавався безликим аж до ідіотизму.
І вона невиразно збагнула один з великих законів людської душі — чутлива душа зазнає тяжкої травми, яка, однак, не вбиває тіла, душа, здається нам, виживає тільки в тому разі, якщо виживає тіло. Та це тільки здається. Насправді це спрацьовує набута звичка. Повільно, повільно рана душі нагадує про себе, жахливий біль її йде вглиб, доки поглинає весь дух. І коли здається, що ми вже видужали й забули, саме тоді даються взнаки найгірші далекі наслідки.
Так було і з Кліфордом. Коли тільки він «видужав», коли тільки повернувся до Реґбі, почав писати свої оповідання й попри все почуватися певним у житті, він, здавалося, забув усе й відновив своє самовладання. Але тепер, з повільним, повільним плином літ, Коні відчула, як роз'ятрюється, як поглинає його рана страху й відчаю. Якийсь час вона сиділа так глибоко, ніби заніміла, ніби й не існувала насправді. І тепер вона повільно почала стверджувати себе поривами майже паралізуючого страху. Розум його досі був живий. Але параліч, наслідок надто тяжкої травми, поступово поглинав його емоційне єство.
І в міру того, як він поглинав Кліфорда, Коні відчувала, як він поглинає також її. Внутрішній жах, пустота, байдужість до всього поступово поглинали її душу. Коли Кліфорд запалювався, він ще міг чудово говорити і впливати на майбутнє, як от тоді, у лісі, він закликав її народити дитину й дати Реґбі спадкоємця. Та наступного дня всі ці чудові слова нагадували висохле листя, яке ламається й стирається на порох, втративши будь-який сенс, розлітаючись від найменшого подуву вітру. Ці слова не були листям справжнього життя, напоєним енергією і соками дерева. Вони були мотлохом опалого листя життя, позбавленого сили.
Таким опалим листям здавалося їй усе. Шахтарі в Тевершелі знову говорили про страйк, і Коні знову здавалося, що це не вияв енергії, а піднімалася на поверхню тимчасово затихла рана війни, породжуючи страшний біль неспокою, заціпеніння, невдоволеності. Така глибока рана, глибока, глибока… рана фальшивої негуманної війни. Протягом багатьох років живій крові поколінь доведеться розсмоктувати велетенську чорну гематому в глибині душ і тіл. А для цього потрібна нова надія.
Нещасна Коні! З плином років її вражав страх пустоти власного життя. Кліфордове та й власне розумове життя поволі почало здаватися пустотою. Бували дні, коли їхній шлюб, їхнє спільне життя, побудоване за звичною близькістю, про яку він говорив, робилося цілковитою пустотою, нічим. Тільки словами, просто купою слів. Пустота була єдиною реальністю, а над нею — лицемірство слів.
Кліфорда уподобала продажна богиня успіху! Він і справді став майже знаменитим, а його книжки заробили йому тисячу фунтів. Всюди з'явилися його фотографії. В одній з галерей виставлявся його бюст, у двох інших — портрети. Він здавався наймодернішим з модерних голосів. Зі своїм моторошним, кульгавим інстинктом слави за чотири чи п'ять років він став найвідомішим з молодих «інтелектуалів». Коні не зовсім збагнула, в чому полягає цей інтелект. Кліфорд справді виявляв розум у тому ледь гумористичному аналізі людей і мотивів, в результаті якого в кінці все розпадається на шматки. Та все це нагадувало забаву цуциків, які шматують диванні подушки, однак забаву не молоду й грайливу, а навдивовиж стару і досить уперто самовдоволену. Усе це було чудним і було нічим. Таке почуття знову і знову відлунювало в Коні на дні душі: усе — ніщо, чарівна виставка пустоти. Водночас ще й виставка. Виставка! Виставка! Виставка!