Чомусь не можу згадати, що саме в книжках про моє дитинство я намагалася оминути, а про що сказала; здається, я писала, як ми всі любили матір, але не знаю, чи казала, як ми її ненавиділи, як ми всі любилися, але й відчували ненависть, таку жахливу, і ця історія руйнації й смерті — історія нашої родини, де завжди жили любов і ненависть, і я ще не можу це все осягти, істина залишається недоступна, вона ховається десь у найдальшому куточку мого єства, сліпа, як новонароджене немовля. Десь там, за її порогом, починається мовчання. Повільна робота на все життя — вслухатися в мовчання. Ті одержимі діти так і стоять переді мною, але я й досі не можу наблизитись до таємниці. Я все життя думала, що пишу, але не писала, думала, що люблю, але не любила, усе своє життя я тільки ждала перед зачиненими дверима.
Того дня, коли я перепливаю на поромі через Меконґ, того дня з чорним лімузином, мати ще не відмовилась від своєї концесії на дамбі. Час від часу ми ще буваємо там, як і раніше, втрьох: виїжджаємо поночі і проводимо там кілька днів. Сидимо на веранді бунґало обличчям до Сіамського хребта. Потім їдемо назад. Їй нічого там робити, але вона повертається туди знову і знову. Ми з молодшим братом сидимо на веранді поруч з нею, дивимося на ліс. Ми вже великі, вже не купаємось у струмку, не граємося в полювання на чорну пантеру серед боліт у гирлі річки, ми вже не ходимо ані в ліс, ані в села, де вирощують перець. Довкола теж усі повиростали. Не видно вже дітей — ні на буйволах, ні деінде. Нас теж охопило якесь дивне відчуття, ми занурились у в’язку повільність, як і мати. Ми нічого не навчилися, окрім того, щоб дивитися на ліс, чекати і плакати. Долішні землі остаточно втрачено, наймити обробляють горішні ділянки, ми залишаємо їм урожай рису, і вони живуть тут, не одержуючи платні, але в добротних солом’яних хижах, які розпорядилася спорудити для них моя мама. Вони люблять нас, так, ніби ми члени їхніх родин, вони вдають, що охороняють бунґало, і таки справді його охороняють. Старий посуд ще цілий. Прогнилий від дощів дах усе більше просідає. Але меблі начищені. Та й форма бунґало не змінилася — бездоганна, як намальована, його видно навіть з дороги. Двері щодня відчиняють, щоб вітерець підсушував деревину. Надвечір їх зачиняють, щоб у дім не забрели собаки чи контрабандисти, що ховаються в горах.
Отже, як бачите, з тим багатим мужчиною в чорнім лімузині я познайомилася не в кафетерії в Реамі, як я колись написала, а два-три роки потому, коли ми втратили концесію, на поромі, того дня, про який я розповідаю, під гарячим сонцем, просіяним через серпанок туману.
Через півтора року після цієї зустрічі мати повернеться з нами до Франції. Вона продасть усі меблі. І востаннє піде на дамбу. Сяде на веранді обличчям до призахідного сонця і востаннє погляне на Сіам, востаннє, більше цього не буде, навіть коли вона знову покине Францію, коли знову змінить думку і повернеться в Індокитай, щоб вийти на пенсію в Сайґоні, вона більше ніколи не піде до підніжжя цієї гори, до цього жовто-зеленого неба над лісом.
Так, я маю тут додати, що під старість мати знову почала працювати. Заснувала школу французької мови — «Нову Французьку школу», що дало змогу їй частково оплачувати моє навчання і до кінця своїх днів утримувати старшого сина.
Молодший брат помер — згорів за три дні від бронхопневмонії, серце не витримало. Саме тоді я покинула свою матір. То було під час японської окупації. Того дня все скінчилося. Я більше ніколи не запитувала в неї про наше дитинство, про неї. Для мене вона померла разом з моїм молодшим братом. І старший брат теж. Я так і не змогла здолати жах, який вони раптом на мене навіяли. Вони стали мені байдужі. Відтоді я нічого про них не знаю. Поняття не маю, як їй вдалося сплатити борги родині Шетті. Просто одного дня вони більше не прийшли. Я так і бачу, як вони сидять у нашій маленькій вітальні в Садеку, у білих запиналах, нічого не говорять і сидять так місяцями, роками. Чути, як плаче матір, обзиває їх, вона в своїй кімнаті, вона не хоче виходити, кричить, щоб їй дали спокій, вони глухі, спокійні, усміхнені, і не йдуть. А одного чудового дня їх наче вітром здуло. І мати, і обоє братів уже померли. Згадувати також надто пізно. Я не люблю їх більше. Не знаю навіть, чи й любила колись. Я покинула їх назавжди. Не пам’ятаю ані запаху її шкіри, ані кольору очей. Не пам’ятаю голосу матері, хіба тільки одне — ніжність і вечірня втома в її голосі. Сміх, його я вже теж не чую — ні сміху, ані крику. Кінець. Не пам’ятаю нічого. Ось чому мені так легко тепер про неї писати, так розлого, так розкуто: вона просто перетворилася на мій звичайний почерк.