— А може, все у нього ще наладиться, — несміливо заікнулася мама. — У тюрму за борги не посадили, а статки — діло наживне. Він непоганий чоловік. І так любить тебе… Ну не вийшло з комерцією… Але ж він фізмат з червоним дипломом закінчив… У нашій школі вчитель математики якраз на пенсію пішов. Я б поговорила з директором.
— Я виходила заміж за бізнесмена, а не за якогось там вчителя. Ви б мені ще бомжа порекомендували! — відрізала Тоня, грюкнула дверима і кілька днів проплакала у кімнаті, у якій раніш жила з Іванкою, а тепер експропріювала для себе.
Після другого розлучення вона вже не поспішала ставити штамп у паспорті. Вибирала наступного претендента довго і прискіпливо. І таки вибрала. Найкращого. Найнайнай… Бо хіба ж може бути хтось кращий за Дарія? Та Іванка б за ним — хоч на край світу! Але Тоні так далеко мандрувати не треба було. Спочатку вона пішла до рагсу, потім до вінчання. А тоді — у новеньку Даркову квартиру.
Новосілля було небагатолюдним: молоде подружжя і двоє хлопців з Даркової роботи, Дарків батько, мама з Іванкою і Тоніна однокурсниця Світлана — руда кучерявка з бюстом важкоатлета. Іванка давно помітила: Тоня ще в школі вибирала собі в подруги невродливих дівчат. На їхньому фоні її фігурка і біле пряме волосся мали особливо ефектний вигляд.
Коли вже перейшли до кави, Дарко поклав на стіл коробку чорносливу в шоколаді й усміхнувся до Іванки:
— Твої улюблені, ласуночко!
— Ох-ох! Які ніжності. Ла-су-ноч-ка… Пампушка з родзинками! Їсти солодкого треба менше! — випустила кігтики Тоня.
Іванка відсмикнула руку від цукерків, ніби її струмом ударило. В очах залоскотало. Плювала б вона на Тоньчині кпини. Плювала б із найвищої вежі замку. Але ж це сказано перед Дарком. А Дарко…
Він метнув терновий погляд на Тоню і простягнув через стіл руку до Іванки, легенько штовхнув у плече.
— Ти чого це скисла? Ану вище ніс! І нікого не слухай! Ніяка ти не пампушка. А от родзинка в тобі точно є. А дівчата з родзинками, дорога ласуночко, — то велика рідкість у наш час. Гарних багато, розумних вистачає, а от таких… Так що знай собі ціну. І ніколи не забувай про це! Домовились?
— Угу!
Вона усміхнулася до нього крізь сльози, але на цукерки більш навіть не глянула. Чогось вони не смакували цього вечора нікому — так і залишилася коробка непочатою.
Дорогою додому мама полегшено зітхнула:
— Гарна квартира у Тоні. І чоловік гарний, та й душа в нього добра. Нарешті вона знайшла те, що шукала. І слава Богу! Тепер тільки жити та бути. Та й сусіди нарешті перестануть перемивати нам кісточки через її романи.
Іванка після того рідко бувала у сестри, а потім і взагалі перестала навідуватися. Сама не знала, чого більше боялася: побачити Дарка чи почути Тоньчині «шпильки». А невдовзі життя так закрутило-завертіло нею, що взагалі не до гостювання стало. Знайомий запропонував роботу у місцевому видавництві: платять там мізер, тому й кваліфікованого літературного редактора втримати довго не можуть — попрацює місяць-два і до побачення. А от для студентки філфаку як не як, а підробіток.
Підробіток їй справді потрібен був, тож погодилася не роздумуючи. Після занять бігла у видавництво. Ввечері приходила додому, похапцем вечеряла і сідала за підручники. Або ж знову за коректуру текстів — автори частенько просили вичитати рукописи терміново, а на терміновість залишалася хіба ніч. Вранці невиспана, з опухлими очима, їхала на пари. І знову все по колу.
Ще гірше стало, коли захворіла і пішла зі школи мама. Тепер треба було ще й закупки продуктів на себе взяти. І мамина пенсія, і все, що вдавалося заробити Іванці, йшло на ліки та їжу. Просити сестру не наважувалися, а та сама ніби й не здогадувалася. Чи робила вигляд, що не здогадується? Іноді ще й нарікала: он іншим батьки так допомагають — і машини дарують, і будинки будують, і путівки дорогі купують, а вона — все сама, все сама, все тільки своїми силами.