«Мамусю моя дорога! Та цих грошей тільки й вистачить що на дорогу до Німеччини», — подумала Іванка. Але вголос заспокоїла маму.
— Я передам. Обов’язково. От здам державну сесію, отримаю диплом, візьму відпустку у видавництві і поїду.
— То хоч подзвони йому вже.
— Зараз, мамусю. Ось повечеряю і зателефоную. Тільки ти будеш говорити першою.
— І чого ти в мене така страхопудка?
— Мамо, я не боюсь! — спалахнула Іванка.
— Не боїшся… Соромишся, значить. Зараз дівчата такі бойові, а ти ніби дама із середньовічного роману. Так ніколи заміж не вийдеш. І буде моя душенька на небесах боліти, що тебе саму залишила.
— Не треба про це, — тихо попросила Іванка. — Не треба, мамо!
Маму похоронили наприкінці травня. У червні Іванка, приголомшена її смертю, складала державні іспити. З липня вже працювала на двох роботах — видавництво відкрило свою книжкову крамничку і вона стала ще й продавчинею на виїзді. А вечорами вдома робила комп’ютерний набір на замовлення. Усе це — заради поїздки. Вона мусіла підготуватися до неї, бо привезти Даркові ті мізерні копійки, які залишилися після маминого похорону… Ні, це вже було б ганьбою. У жовтні отримала відпускні, взяла невелику позику. Ну от, тепер можна і їхати.
Старенька, але ще міцна цегляна хата під сірим шифером зустріла її заплаканими вікнами у блакитних віконницях — щойно пройшов дощ. З таких же блакитних, але вже трохи облущених дверей війнуло сумішшю міцних ароматів висушених трав і свіжої дерев’яної стружки.
— І кого це Бог зранку тобі послав, Одарку? Майбуть, знов за цяцьками твоїми прийшли…
За старечим шамкотінням почулося човгання ніг, і на Іванку цікаво блиснули дві, наче поволокою покриті, ягоди-тернини, заховані за глибокими зморшками. Голова бабусі, обмотана кількома хустками, була схожа на капустину.
— От візьму й собі навчуся ті візігорки з дерева стругати. Лучче буде, як ото в лісі над травою та корінцями гнутися. Ноги вже не слухаються, спина дерев’яніє… Ох-х-хо-хо… Ну вживай, Одарку, та на ноги ставай… Он яка городська панянка до тебе! А ти розсівся в колясці і цяцьками бавишся, як дітвак… Бувай, кавалєр. У мене ще повний город роботи…
Дарій виїхав з другої кімнати. Поверх темного світера — сіра кацавейка з кількома кишеньками, застібнутими на «блискавки», волосся ледь-ледь притрушене сивиною. А очі — такі ж, як і були: чорнющі, трохи примружені і чи то насмішкуваті, чи збентежені.
— О! Яка гостя! Паняночка-Іваночка! Якою ж ти красунею стала! Певно, хлопці штабелями біля твоїх ніжок падають. Вгадав? І які ж це навіжені вітри вигнали тебе з обласного Бродвею і занесли аж у нашу поліську глухомань?
Вона не знала, як сказати. Опускала руку в сумочку і знову висмикувала, наче торкалася жарини.
— Та що там у тебе? — засміявся Дарій. — Може, чорнослив у шоколаді? То давай хутчіше сюди свої лагодзінки! Відкрию тобі величезну таємницю — я також ласун і також найбільше люблю чорнослив у шоколаді.
Не забув, виявляється, згадав-таки! Іванка спалахнула і рвучко вийняла невеличкий пакунок.
— Це від Тоні. Вона передала…
— Мабуть, у нашому поліському лісі великий африканський слон здох, — усмішка враз зійшла з Даркового обличчя. — Тільки я щось про це не чув — не донесло до мене цю сенсаційну інформацію наше БіБіСі. Знаєш, що таке БіБіСі? Радіостанція «Баба бабі сказала». Ну не дивися так, ласунко… Ти ніколи не вміла обманювати. І не вчись. Воно тобі треба? На цьому світі брехунів і без нас з тобою вистачає.
— Але ж…
— … Людина може змінитися. Усе вірно, ласуночко. Може. Люди іноді переживають такі житейські драми, які перевертають все їхнє життя і змінюють їх самих. Можливо, і наша Барбі змінилася. Але могла б і сама навідатися, просто, як добра знайома, все-таки ми три роки разом прожили. Що там вона передала?
— Гроші.
— Гроші?!
— Ти ж залишив їй квартиру… А тепер… Мама казала, що такі операції за кордоном роблять. Але ж ти, мабуть, не маєш стільки грошей…
— Навіть якби це було так, я б не взяв. Скажи Тоні, що мені грошей не треба. Не треба!
Даркове обличчя спохмурніло, затремтіли губи. Він різко крутнув праве колесо візка і відвернувся. Широкі плечі здригнулися. Чи це їй так здалося? Іванка відступила до дверей. Але він ніби спиною відчув цей порух і зразу ж повернувся назад.
— Та ти чого? Чого ти? Тільки приїхала і вже до порога задкуєш. Проходь, роздягайся. Зараз будемо чай пити. Такого чаю ти ще в житті не пила. Мені справді не треба грошей. Он бачиш, чим займаюся? — провів рукою по дерев’яних фігурках, кошиках, шкатулках. — Прибутковий, скажу тобі, бізнес… Не віриш? Ну-у-у, може не такий уже й прибутковий, зате прожитковий — на прожиття вистачає. І нерви заспокоює. А щодо операції… Справді, була така думка — нараяли мені одного ескулапа, тільки не в Німеччині, а за Бугом, у Любліні. Але баба Оляна заповзялася травами, корінцями та мазями на ноги поставити. Мо’, й вдасться. Ти ж бачила, яка це затята бабусенція. Така не відступиться, поки свого не доб’ється. Та й я стараюся, не лінуюся — тренуюся за системою Дікуля, он у тій кімнаті всіляких тренажерів — як у заправському спортивному залі.