Выбрать главу

— І куди оце ви-те зібралися, як боцюни в ирій? Хіба по той бік озера земля медом намазана? Хіба там в коперації по півлітри щодня задарма дають? Страхопуди! Перебіжчики! Думаєте, як кинете село вовкам, то вони відчепляться од вас? Еге! Ждіте з моря погоди! Хіба вони за капустою сюди приходять? Їм голови ваші капустяні подавай! Їм погибель ваша потрібна! Бо то не просто вовки, не просто так. От! Вони й там вас знайдуть! Любка і неїна вовчиця і туди їх приведуть. От спомните мої слова! Я ж казав — ще тоді, як весіллє гуляли, як перезва йшла, треба було істребити ту чужаницю сіру. Срібного набоя треба було в ружжо. Я ж казав…

Захмелілого Гілька випихали у плечі. Його варнякання розтриюджувало і так стривожених людей, але нікого не зупиняло. Обійсть ставало все менше, село потроху згорталося, ховалося під зеленими заростями чагарників та бур’янів, як безлюдний острів під штормовими хвилями океану.

Перс і ласунка

Що далі від Даркової хати, то більше сердилася сама на себе: ну навіщо було брати цей бісовий ровер? Ну навіщо? От горе-велосипедистка… Чи як там по-тутешньому — горе-роверистка? Могла ж зізнатися, що пробувала крутити педалі на такому крутому драндулеті ще пуцьвірінком зеленим, коли до бабусі на канікули їздила. Та й робилися ті не вельми вдалі спроби на рівній дорозі. А тут, на цьому забутому Богом і людьми кривулястому закутку поліського напівсела-напівмістечка, — вибоїна на вибоїні. Так і дивися, щоб не беркицьнутися у котрусь та не зламати собі шию. От замість того, щоб намотувати кілометри верхи, тягне тепер за собою цю стару залізяку з двома колесами, виготовленими ще за царя Гороха. Добре хоч на собі не несе.

Звісно ж, могла б сказати… Але ж він:

— Вибачєйте, паняночко-городяночко: метро в нас немає, гелікоптери тимчасово не літають, тролейбуси передбачаються у тридцять п’ятому столітті… Пропоную взяти чудо людської цивілізації під назвою «ровер». Бо до автостанції далеко, а дощ уже на носі. Не хотілося б, щоб такого симпатичненького змочив.

— Але ж…

— Ніяких «але ж». Поставиш у касирки. Там така руденька веснянкувата фіфочка у віконечці, Олею звуть. Вона тут неподалік від мене живе — часом навіть забігає, молоко приносить. Від автостанції і доставить ровера. А не доставить… Не велика втрата — все одно він мені вже… як зайцю стоп-сигнал… У мене теперички своя машина.

І голосно ляснув долонею по блискучому колесу візка.

От якраз після того «як зайцю стоп-сигнал» та ляскання її наче перемкнуло. Хотіла щось сказати — слова застрягли в горлі, аж дихати стало важко. Спробувала їх проштовхнути, а вони ледь висковзували і леденіли на льоту, як дощові краплі на морозі, тільки — дзінь-дзінь об тишу. Закашлялася і замовкла. Зімітувала усмішку одерев’янілими вустами, ніяково подивилася у Даркові очі. А в них…

А що в них?! Насмішка? Настороженість? Здивування? Вдячність? Хіба вона могла вгадати, що у його чорнющих перських очах? Вони завжди були для неї загадкою. Загадкою і залишилися. Взяти б і запитати, отак-от навпростець: «Що означає, ваша величносте Дарію Другий, ваш погляд на рабу Божу Іванну?» Але хіба він скаже? Тільки засміється і знову заховається за той сміх. Ет… Вивела із закапелка тісного коридорчика велосипед і повела бруківкою в бік центру. Хай уже буде так, як він сказав.

Осіння мжичка переходила в дощ, дрібненький і колючий. О! Вже й справді кілька крапель на носі. Таки не встигне добратися сухою до автостанції — без ровера добігла б хутчіше. Вулиця безлюдна, як на хуторі. Оглянулася: десь там, на самісінькому її краю, аж біля осиротілого поля, що підбігає до селища, — мокре листя засипає Даркову хату. Засипає Дарка, зміненого до невпізнанності — з довгим, майже до пліч волоссям, присипаним інеєм ранньої сивини, з чорною щетиною на загострених вилицях, із загадковим поглядом і настороженою, якоюсь невпевненою усмішкою.

Дарко і невпевненість… Дарко і настороженість… Гос-с-с-по-ди!.. Як таке могло статися?! Та якби хтось сказав таке їй тоді…

***

Він з’явився у їхній «шпаківні» на п’ятому поверсі такої ж пори. Але тоді осінь була тепла, суха, сонячно-золота. Мама жартувала: «Ну зовсім не волинська осінь, зовсім-зовсім. Або в небесній канцелярії щось переплутали, або Лізина Галя з Іспанії цю осінь як презент привезла — додала їй якась синьйора до заробітків за гарну службу ще й шматочок іспанського осіннього золота».

У двері подзвонили. Іванка кинулася відчиняти і опинилася віч-на-віч з гостем у бежевому піджаку і білій сорочці, розстібнутій на міцних засмаглих грудях. Він зайняв своєю поставою весь дверний простір і ледь не торкався головою верхнього одвірка.