— Що ти таке говориш? Зачекай тут. Стій на місці. Я подивлюся, що там.
— Ні! Не йди нікуди. Ходімо додому.
Вона вивільнилася з його обіймів, поправила волосся й рушила сходами нагору. Він узяв відра і пішов за нею. Вони могли б піднятися ліфтом, але їй хотілося заспокоїтися дорогою. Щоб мати ні про що не здогадалася, коли вони зайдуть до помешкання. Бо мати вирішить, що вона істеричка.
Батько відразу ж усе зрозумів. Тому мовчки йшов слідом за нею на восьмий поверх і розповідав про своє чергування у лікарні, насолоджуючись пахощами із помешкань на поверхах, які вони минали. Додому вона зайшла усміхнена. Мати нічого не запідозрила.
Ада дізналася, як його звати, коли він увігнався машиною у «пунто», яким Марта їхала на своє весілля.
Марта була її найкращою подругою. Завжди. Ада не пригадує часу, коли б у її житті не було Марти. Марта є й буде завжди, до кінця. Хай би що це означало.
Якби в Марти був час пройти тест на визначення коефіцієнта IQ, Ада могла б із гордістю сказати, що її подруга — найрозумініша жінка у цілій Європі. Але у Марти не було на таке часу, та вона й не вважала це за потрібне. Марта використовувала свій інтелект переважно для того, щоб переживати емоції. Сільська дівчина приїхала вчитися до Кракова із забутої Богом Сенкової, де «телефон мав тільки священик і його коханка», і раптом відкрила для себе світ, як вона сама це називала. Після року англійської філології почала паралельно навчатися на філософії. Кинулася запоєм насолоджуватися краківським життям. Не було жодної опери чи театральної вистави, жодної виставки в музеї, концерту в філармонії чи котромусь клубі, на якому не було б Марти.
Саме в клубі вона познайомилася зі своїм вродливим псевдохудожником у шкіряних штанах.
Він уже третій рік поспіль сидів на одному і тому ж курсі в Академії мистецтв, але поводився як Енді Воргол, який отримав стипендію міністра культури. Не досить, що вважав себе Енді Ворголом, то ще й підкреслював за кожної нагоди, що він варшав’янин. Довідавшись про це, Краків просто повинен був відразу ж втратити мову. Збожеволіти і впасти на коліна, бо приїхав геній.
Ада зненавиділа його з першої ж миті, коли Марта познайомила їх у автобусі.
Він сидів із нахабним виглядом і розповідав про себе так голосно, що чути було на весь автобус. Марта й Ада стояли, а поряд із ними теж стояла і кашляла ще якась бабця з ціпком. А цей нахаба у своїх потертих шкіряних штанах сидів і виголошував лекцію про свій вклад у сучасне мистецтво.
Але Марті це сподобалося. І вона закохалася в нього. Щоправда, то був лише звичайний фізичний потяг, але з жахливими наслідками. Вона годувала його зі своєї стипендії, купувала йому гектолітри алкоголю на свої заощадження, давала йому гроші навіть на автобус, щоб дорогою до Академії він міг зачаровувати ліцеїсток своїми розповідями. Через нього Марта перестала з’являтися на людях. А якщо і приходила, то стояла, ніби сіра мишка, за своїм варшавським «Ворголом» і захоплено дивилася, як він розповідає всім, що надзвичайного зробить, коли «цей нездара, який мститься на справжніх митцях, — він мав на увазі професора, котрий уже вдруге провалив його на іспиті, — позбудеться своєї генетичної заздрості».
Вона просила Марту отямитися. Говорила, благала, погрожувала. Але Марта нічого не чула, ніби під дією якихось хімічних препаратів. І вивести її з цього стану могла тільки надзвичайна подія.
І ця подія сталася. За п’ять дванадцята. Майже точно.
Шлюб було призначено на дванадцяту годину дня однієї жовтневої п’ятниці. Вони їхали в «пунто» Марти до Палацу урочистих подій. За кермом була Марта, вбрана у взяту на прокат шлюбну сукню. Художник, тобто наречений, сидів поруч, бо не мав водійських прав. У нього забрали їх за водіння у нетверезому стані. Ада мала стати свідком і сиділа ззаду. Марта була збуджена і п’яна — вранці вони випили на двох півпляшки болгарського коньяку на голодний шлунок, бо зі збудження наречена не могла їсти.
Марті здавалося, що вона встигне проскочити, поки жовте світло зміниться червоним. Але не встигла. Вони відчули удар, Марта крикнула: «О, курва!» — і стало тихо. Їх стукнули ззаду, з правого боку. Провина Марти була очевидною.
Художник вибіг із «пунто», залишивши дверцята відчиненими. Підійшов до машини, яка їх ударила, витяг водія й мовчки почав його бити. Марта, з червоними плямами крові на сукні й вельоні, підбігла до художника і стала поміж ним і водієм. Потім кулак нареченого випадково влучив їй по обличчю, і вона впала на асфальт. У ту ж мить водій з усієї сили вдарив художника в обличчя.