Матильда знає, що ніколи не проведе ніч із чоловіком. Ніколи.
Це слово уже не впливає на неї. Бо вона давно знає, що кожне «ніколи» можна якось обійти. Якби не це, вона померла б ще дитиною, але вчора їй виповнилося двадцять чотири.
А крім того, чому це дні з чоловіком не можуть бути цікавішими за ночі?!
Вона ненавидить ночі. Захід сонця, темряву і Велику Ведмедицю на небі перед спекотним днем. Дні завжди гарніші за ночі. Ночі ніколи не будуть такими гарними.
Ніколи.
Якщо одне за одним трапляються кількадесят «ніколи», то ще одне, чергове, вже не справляє враження.
А вражає її лише одне.
Єдине «НІКОЛИ», якого вона не може собі уявити.
Того, що Якоб міг би не прийти більше до неї ввечері.
Якоб — найважливіший. Якоб завжди поруч. Коли вона засинає і коли прокидається.
Якоб каже, щоб вона перевернулася на інший бік. Нагадує, щоб витягла руки вздовж тіла. Якоб заплющує очі, коли вона знімає станик і трусики, а потім вбирає нічну сорочку або піжаму.
Якоб відчиняє і зачиняє вікна у її спальні. Якоб дбає про те, щоб на її нічному столику завжди була увімкнена настільна лампа. І завжди має запасну жарівку.
Але найважливіше те, що Якоб ніколи не засинає.
Ніколи.
Справді ніколи.
Тобто досі ні разу не заснув. А він завжди поруч із нею, коли вона засинає і коли прокидається, поруч ось уже шістнадцять років.
Щоночі.
Їй було вісім, коли він прийшов до них уперше.
І залишився.
Зараз їй двадцять чотири. Якоб завжди був і досі присутній під час усіх важливих подій. Коли вона вперше йшла до гімназії й не могла заснути зі збудження. Коли від них пішов батько і покинув їх самих. Коли мати у сусідній кімнаті вперше залишила на ніч її вітчима, якого вона ненавидить, хоча він дуже добрий і дбає про маму. Якоб був поруч, коли розвалився берлінський мур і коли народилася її рідна сестра, а також тієї ночі, коли вона поїхала до Дахау на концерт Мадонни.
Тої ночі, коли у неї трапилася перша кровотеча, він також був поруч. Це сталося уві сні. Якоб зауважив це, бо він ніколи не спить, поки спить вона. Ніколи. Вона прокинулася від вологості, відчуваючи дивне пульсування унизу живота. Коли усвідомила, що трапилося, почала плакати. Із сорому. Якоб узяв її тоді дуже ніжно на руки, поцілував у щічку, витер сльози і прошепотів її ім’я.
Батько теж колись ніс її на руках і шепотів її ім’я. Дуже давно. Коли вона була ще маленькою дівчинкою. Одного дня він узяв її з собою на майданчик біля будинку, посадив на багажник старого материного ровера і повіз алеями їхнього кварталу по дорозі з численними ямами й вибоїнами. Вона сиділа на багажнику і з усієї сили обіймала батька за пояс. На одній із вибоїн її нога потрапила поміж спиць заднього колеса. М’ясо понад самою п’яткою відійшло від кістки, біла шкарпетка стала червоною і мокрою від крові аж до самої кісточки. Вона мало не зомліла з болю. Коли батько зауважив, що трапилося, відразу ж зупинив ровер, ухопив її на руки і побіг до того будинку біля пошти, де завжди стояли таксі, а пошепки повторював на вухо її ім’я. У лікарні їй наклали кілька швів. У неї назавжди залишився синій шрам, який влітку міняє колір на червоний. Але те, що насправді залишилося від тієї історії — це тремтячий батьків голос у пам’яті, коли він ніс її на руках до таксі й шепотів на вухо її ім’я.
І тієї ночі, коли у неї почалася перша кровотеча, Якоб теж узяв її на руки і так само повторював пошепки: «Матильдо». А потім приніс із шафи у спальні чисте простирадло. Їй було дуже соромно. Страшенно соромно. Вона плакала з цього сорому під ковдрою. Він бачив, як вона плакала. Бо він реєструє все. А особливо те, як б’ється її серце. Під час плачу серце стискається і пульсує по-іншому. Якоб найбільше дбає про її серце. Він знає про нього все. Носить при собі у гаманці електрокардіограми. Поряд із її фотографією. Щоразу це нові кардіограми. Він загортає їх у прозорий целофан, склеєний по краях гарячою праскою. Щоб папір не понищився.
Та ніч була особлива. Вона пам’ятає, що до ранку не могла заснути. Коли минувся сором, її огорнуло збудження і нетерплячка. Вона не могла дочекатися ранку. Якоб, ясна річ, бачив, що вона не спить, але не виявляв жодних емоцій. Уранці вона побігла до школи раніше, ніж завжди. Стала біля гардероба і чекала на Аніту. Хотіла якомога швидше розповісти їй новину. Вона пригадує, що була горда за себе і хотіла розділити радість із найближчою подругою. Вона усвідомлювала: те, що трапилося тієї ночі, було схоже на переступання якоїсь певної межі. Межі між дорослістю і дитинством. Хоча вона була готова до цієї події, адже вони обговорили всі деталі ще у третьому класі початкової школи, у неї зовсім не було відчуття, ніби це щось суто фізіологічне, наслідок природного порядку речей. Для неї це було щось дуже емоційне, навіть трохи містичне, і тоді вона думала, що то зовсім не фізіологія, а вольовий акт, завдяки якому вона тепер втілилася у цілковито новій іпостасі. Хоча коли вона згадує про це тепер, то їй хочеться сміятися з себе тодішньої. Ясна річ, що у тринадцять років, вона зовсім не була настільки мудрою, щоб описувати це як «вольовий акт», але зараз вона знає, що саме таке визначення найточніше передає її тодішні відчуття.