Спершу я тільки плакала і спала. Потім літак до Брюсселя відлетів без мене. Того ж дня кашель став легшим і випав ніж із плечей. А коли понизилася температура, я усвідомила, що він напевно не знає, чому не працює мій телефон і чому мене не було в тому літаку. І чому мене немає на роботі. Я була переконана, що ті дзвінки і стукання в двері, які я чула, але ігнорувала протягом останніх кількох днів, то напевно був хтось із його друзів або й він сам.
Минали мої дні й ночі з тих семи і восьми у Брюсселі, а я потроху переходила зі стану «як він міг зробити мені таку прикрість» до стану «а яку, власне, прикрість він мені зробив?». Що я собі думала? Що він повертається до ліжка дружини і вони там грають у шахи чи цілі ночі роздивляються альбоми з фотографіями юності? Тим більше, що його дружина не була «баберою, яка важить два центнери», а я «90-60-90 коханкою на десять вулиць далі». Його дружина була гарна, а не товста й занедбана. Зрештою, я ніколи не думала про неї так. Але не чекала і того, що вона настільки гарна, якою була там, під кабінетом лікаря, перед самими пологами, тому це так сильно мені й заболіло.
І її живіт, коли вона протискалася повз мене у вузькому коридорі. Коли торкалася до мого живота своїм, у якому була його дитина, тоді я відчувала себе так, ніби хтось випалював мені над пупком розплавленим залізом цей напис Йоганна 30.01.1978. Таке тавро ставлять на вівцях або коровах.
Бо у мене в голові була зовсім інша психологічна схема, напевно, вичитана з книжок і створена за власним бажанням, схема, згідно з якою його дружина — це майже його мати. Асексуальна. Конкурентка, то правда, але така, якою завжди залишається, наприклад, теща. Таку абсурдну модель я собі створила — Фройд міг би тішитися мною.
Я ніколи не питала його, чи спить він із дружиною. Ніколи не питала і про те, чи хоче мати з нею ще дітей. Просто якось так несвідомо вирішила, що, оскільки він залишає в мені свою сперму, то непорядно було б залишати її ще і в іншій жінці. Особливо такій святій та асексуальній, як його дружина.
Для мене вона була частково оточена ореолом святості. Грішницею мусила бути тільки я. Вона мала право на його повагу і щоденні молебні, зате я повинна була мати ексклюзивне право на його чуттєвість і тіло. Я переплутала те, що психоаналітик назвав би неврозом, із життєвою моделлю, яка з тріском розвалилася на дрібні уламки в коридорі клініки, коли живіт його вагітної дружини торкнувся мого. І насправді я мала б бути зла на себе за те, що створюю собі утопічні моделі. Але я була зла на нього. За те, що замість молитися на неї, він кохався з нею. А її величезний живіт зробив це таким очевидним.
Поза тим я однозначно переоцінювала роль сексу у своїх стосунках із ним. Це так тривіально. Саме так. Тривіально й банально. Сексуальність — це найтривіальніший, найпримітивнішний і найпростіший спосіб гарантувати собі чиїсь почуття. І тому так легко її переоцінити. І, мабуть, саме через це стільки чоловіків повертаються додому на обід, але за почуттями ідуть до повій.
Я також переоцінила сексуальність. І зі мною сталося те саме. Зі мною, постійною клієнткою психотерапевтів. Бо мені було дуже потрібне чиєсь почуття. І коли я вилікувала свою брюссельську ангіну, то вирушила на полювання.
Самотня інтелігентна жінка на порозі тридцятиліття, яка з нетерпінням прагне знайти почуття у цих джунглях, які оточують нас за порогом нашого дому, рідко вполює щось пристойне. Радше вполюють її. І найчастіше це буде мисливець, який або стріляє наосліп, або плутає спортивну стрільбу зі справжнім полюванням, а до жінки ставиться як до пластмасової гвоздики або маргаритки, в яку влучив із пневматичної рушниці в тирі.
Жінка на порозі тридцятиліття переважно дуже цікава для п’ятдесятилітніх і старших, а одночасно і для вісімнадцятилітніх і молодших. Це факт, про який я читала спершу в «Космополітені», а потім у «Психології сьогодні», і який відчула на власній шкурі, до того ж у різних її місцях.
Бо більшість із тих чоловіків цікавила насправді саме моя шкура, тобто шкіра. Тільки одного, як мені здавалося, цікавила моя душа. Принаймні так він говорив і зовсім не квапився роздягати мене, коли я запросила його до себе після другої спільної вечері. Я дала йому достатньо часу. Він спромігся навіть перервати монолог про себе і дозволив мені розповісти трохи про мій світ. Десь через два тижні після концерту в філармонії ми приїхали на таксі до мене.