Рік тому в жовтні Ганна на її прохання полетіла з ними вночі до Венеції. Вони стартували з аеропорту Теґель. Для Йозефа це була цілковита несподіванка. У лімузині вона сказала йому, що вони їдуть «туди, де нам було так добре». Це збуджувало. Вона досі не знає, як Ганні вдалося вибратися тим літаком із Берліна. Йозеф
казав, що Ганна завжди мала доступ до спеціальних карт. Вони оселилися в тому самому готелі, що й в 1936-му, коли їздили за приватним запрошенням Муссоліні. Але як тоді не вийшло. Все було по-іншому. Тоді вони кохалися всю ніч і наступного ранку Йозеф запізнився на прес-конференцію. Зараз Йозеф навіть не доторкнувся до неї і всю ніч читав якісь рапорти, скаржився на «поганих радників фюрера» і «величезне почуття провини, бо так і не вдалося остаточно розв’язати єврейське питання». Плакав від безсилля, а іноді говорив узагалі не до неї, а ніби на мітингу для якихось неграмотних селюків десь під Гамбургом. Наступного дня вона купила йому ці рукавички у крамниці біля готелю, а після обіду вони з Ганною повернулися до Берліна. Їй не хотілося проводити ще одну ніч у Венеції з міністром пропаганди.
Йозеф прийде о 19.20. Вони поговорять про те, що «діти відійшли достойно». Вона йому, ясна річ, не розкаже, як повелася Гельґа. Його первісток, татова улюблениця Гельґа Ґеббельс, яку хрестив сам фюрер. Ні! Вона йому цього не розкаже. Бо він розізлиться, а поки вона його заспокоюватиме, мине час і вони запізняться на прощання. А Йозеф і Маґда Ґеббельси ніколи не запізнювалися. Ніколи. І востаннє також не запізняться. Так повинно бути. І така правда про них має бути записана в історії. Тому вона не скаже йому, що сьогодні по обіді вона змушена була силою вливати в горло Гельзі ціанисту кислоту. І що коли цей зашмарканий кретин, цей нуль без палички, цей Штумпфеґґер, який не заслуговує навіть на розстріл, побачив, як Гельґа стоїть на колінах на підлозі і здригається від ридань, просто заверещав і вибіг геть, у коридор, залишивши її з цим зовсім саму.
Йозеф прийде о 19.20, огляне її з ніг до голови і коли пересвідчиться, що все гаразд, вони спустяться сходами на два рівні нижче, до головного бункера. Рівно о 19.30, як було сказано вчора. Там повинні бути всі. Так вирішив Йозеф. І всі будуть. Тому вона мусить ще випрасувати спідницю і почистити синю маринарку. Вона була в ній чотири дні тому, коли цілком несподівано під час вечері фюрер раптом зняв золотого хреста зі своїх грудей, поволі підійшов до неї, першої дами Рейху, і при всіх причепив нагороду до її синьої маринарки. Тоді вона відчула неймовірну гордість. Містичне хвилювання і безмежну відданість фюрерові, партії та справі. Відчула, як сильно «вирізнила ласкава доля її, Йозефа та їхніх дітей: Гельґу, Гільду, Гельмута, Гольду, Гедду і Гайду, вони можуть бути тут, разом із ним, із фюрером, а потім разом із ним відійти з цього світу». І тоді вона усвідомила, що «Бог дає їй сили, щоб гідно, непохитно і твердо виконати останнє завдання, щоб дійти до кінця». І сьогодні після обіду вона виконала це завдання, а зараз почистить свою синю маринарку, причепить золотий хрест і чекатиме на Йозефа. А потім, невдовзі після 19.30, коли всі вже попрощаються, вони поволі піднімуться сходами і це вже буде кінець. Йозеф застрелиться, а вона ковтне свою ампулу. Ад’ютант Йозефа має наказ спалити їхні тіла, але перед тим «переконатися, що вони точно вже неживі».
У неї ще було трохи часу. Вона зняла мешти й лягла на канапі, накритій пледом, який поплямили діти.
Взагалі замість того, щоб лежати, вона повинна була б сісти зараз за столик біля рукомийника і писати свій щоденник. Але вона не має сил писати. Хоча й повинна. А крім того, завтра за сніданком Йозеф не запитає її, як питає вже багато років:
— Ти описала вчорашній день?
Ні. Завтра таке запитання не прозвучить. Завтра вони просто не снідатимуть разом.
Тому сьогодні не має жодного значення те, що Йозеф звелів їй описувати своє життя, а вона цього не зробить. Увечері він завжди повторював дітям:
— Ваш батько ніколи не лягає спати, поки не запише в історію день, що минув.
Йозеф вірив, що творить історію. Їй часом ставало цікаво, які саме історії, бо ж не Історію він творив щодня у тому своєму міністерстві пропаганди. Дуже цікаво.
Цікаво, чи записав він пікантну історійку з тією дрібненькою зарозумілою «акторкою» з Праги, нещасною артисточкою, Лідою Бааровою. Вона саме була вагітна їхньою четвертою дитиною, Гольдою, а він запрошував Баарову до міністерства пропаганди і розважався з нею на мармуровому чи дубовому столі свого кабінету в будівлі, схожій на палац Нерона. Коли його секретар, Карл Ганке, який потай був у неї закоханий, сказав їй про це, Йозеф намагався розчулити її, розповідаючи кітчову історію, як «смертельно і необачно закохався у цього янгола», і запевняючи, що він дуже шанує дружину і вони могли б «якось влаштуватися утрьох». Але кохання до янгола минуло миттєво і безслідно, щойно ця новина дійшла до фюрера. Коли Гітлер отримав підтверджене СС повідомлення про те, що його міністр пропаганди збирається розлучитися з вагітною матір’ю трьох зразкових арійських дітей, то страшенно розізлився. По-справжньому, по-нацистськи. З піною на губах він бігав по канцелярії і погрожував, що «той кульгавий Ґеббельс закінчить свої дні жменькою пороху в Бухенвальді, який ми вже будуємо». Гітлер розлютився так сильно ще й тому, що саме планував анексію Чехії, нікому в Європі не потрібної батьківщини Баарової, а преса і так уже насміхалася з нього через те, що він толерує свого міністра збройних сил, фельдмаршала Бломберґа, який закохався й одружився з найвідомішою берлінською повією. Бо у 1936 році в Німеччині все ще була свобода слова і можна було писати про фельдмаршалів. А тим більше про повій.