Так і сказала!
І подзвонила на роботу до Анджея, попросила його не турбувати нас у Сопоті, бо «у нас бабський вікенд», а вже потім зателефонувала мені.
Ми сиділи в піжамах на ліжку номера люкс Ґранд-готелю у Сопоті й об’їдалися мільйонами калорій у вигляді морозива, шарлотки і сирника, пили шампанське з пляшки, слухали Ґрехуту і роздивлялися старі альбоми з фотографіями, плакали то зі смутку, то з радощів. І тоді Марта розповіла мені, як познайомилася з Юрґеном і як роздягалася, поки він цілував її волосся, в таксі в Монреалі дорогою до його помешкання. І додала:
— Бо жінки відразу добре знають, чого хочуть, після першого ж сексу. Все або нічого. Знають навіть уже після першого поцілунку. Правда?
— Правда, Марто, правда… — сказала я і притулилася до неї, але зовсім не думала у цю мить про Анджея.
І розмірковувала, чи змарнувала я своє життя, бо у мене не було нікого, про кого можна було б думати в ту мить. І нікого такого насправді не було. У мене завжди був тільки Анджей.
Це трапилося тої ночі, коли Анджея обрали до наглядової ради і він подзвонив о четвертій ранку, попросив забрати його з Яхранки, де відбувалося засідання. Я одягнула плащ просто на бавовняну нічну сорочку і поїхала.
Анджей був збуджений. Я знаю цей його стан. Кожен успіх викликає у нього сексуальне збудження. Протягом останніх років найкращий секс у нас був, хоч би що в цьому контексті означало слово «найкращий», коли йому обіцяли більшу платню, коли він успішно здавав звіт «до центрального офіса в Женеві», коли його кабінет підіймався на наступний поверх в офісному центрі або ж коли біржовий індекс його фірми підвищувався «мінімум на дванадцять пунктів незалежно від фондової вартості WIG». Якби мені раптом спало на думку детально відтворити своє сексуальне життя за останні кілька років, мені достатньо було б мати архів записів динаміки WIG варшавської біржі, а також біографію свого чоловіка. Чим вищою ставала нова посада або біржовий індекс WIG, тим кращою була ерекція у мого чоловіка.
Але тієї ночі, коли його обрали членом наглядової ради, Анджей був збуджений по-іншому. До нас у машину сів також його шеф. Вульгарний чоловік, зовні схожий на гіпопотама у занадто тісному костюмі. Він обпльовував себе і всіх довкола на відстані метра щоразу, коли сміявся. А сміявся він постійно. Але він був шефом.
Він попросив висадити його о четвертій ранку біля Саського оґроду, попри те, що його вілла, у якій мешкали дружина, три доньки і син, була на Мокотові. Щойно шеф вийшов із машини, Анджей пересів поруч зі мною на місце пасажира. Ми рушили, але майже відразу зупинилися на світлофорі. І тоді Анджей, навіть не імітуючи якоїсь ніжності словом чи жестом, запхнув мені руку між ноги. Я була без трусиків під бавовняною нічною сорочкою, сиділа, розставивши ноги, щоб діставати до педалей газу і зчеплення у його службовому «мерседесі», тож він легко запхнув у мене свій палець. Я цього зовсім не сподівалася. А це було ще гірше, ніж дефлорація! Під час дефлорації навіть якщо і стає боляче, то знаєш заздалегідь, що так буде, і переважно хочеш цього.
Я крикнула. Він думав, що від задоволення. А це було від болю. Повернув кермо, і ми поїхали на освітлене подвір’я якогось банку. І тоді, сім років, десять місяців і чотирнадцять днів тому, він стягнув з мене плащ, вирвавши усі ґудзики, і задер нічну сорочку. А при цьому говорив страшенно вульгарні слова. Як у якомусь огидному порнографічному фільмі. Від нього смерділо горілкою, потом, а він казав, що зараз він мене «трахне так, що я запам’ятаю це до кінця життя». І це «трахнути» було ще найніжнішим з усього, що він белькотів.
Тому я дуже добре пригадую, коли востаннє мій чоловік роздягав мене. І дуже б хотіла колись забути це.
Я думала про це все, поки мій доктор медичних наук з гінекології, який закінчував аспірантуру в Гейдельберзі, підійшов до заскленої шафи біля стіни, біля якої висіли його численні дипломи у дерев’яних рамках, відсунув картонні коробки з ліками та страшними рекламними буклетами внутрішньоматкових спіралей і витягнув чергову пляшку.
— «Ремі Мартен», — гордо сказав він і підступно посміхнувся.
Потім зсунув на ніс окуляри у золотій оправі (у них він завжди нагадує мені німецького лікаря з фільмів про концтабори), пересів на диван, на якому нещодавно «роздивлявся мої бактерії», натиснув вимикач і підсунув пляшку під галогенову лампу, схожу на рефлектор.
— Чудовий темно-золотистий колір. Це остання пляшка такого класу. VSOP, їй п’ятнадцять років, а у мене в шафі вона пролежала шість, тож їй більше, ніж двадцять один. Боже, як летить час… — зітхнув лікар.