Така-от кумедна, банальна, абсолютно нешкідлива й дитинна опозиційна діяльність. Ніхто не мав би здогадатися, що передавач встановлено в обсерваторії. Бо ж її сигнал настільки потужний, що відповідальні за підслуховування у Штазі ніколи не відрізнять їх сигнал від сигналу обсерваторії.
Але вони, ясна річ, відрізнили. Якраз на 21 листопада. День Покути, одне з найважливіших євангелістських свят. Вони вдерлися до обсерваторії через кілька хвилин по дев'ятнадцятій. Побили сімдесятирічну консьєржку. Закували всіх у кайданки. Здерли зі стіни вогнегасник і знищили все, що мало екран. Монітори вибухали один за одним від ударів червоного дна вогнегасника. Вони видирали касети з приладів, які зчитують магнітні дані результатів вимірювань, як витягають новорічний серпантин, і рвали на шматки плівку.
Потім завезли всіх, скутих кайданками, до підземної в'язниці поблизу ратуші в центрі Ростока. Консьєржку випустили через сорок вісім годин, коли вона захворіла і її й так потрібно було б везти до лікарні. Директора обсерваторії, діабетика, звільнили через три дні, коли закінчився інсулін. Решту тримали два тижні. Без ордера на арешт, без права на адвоката, без можливості повідомити дружин або матерів. Цілих два тижні.
Якоба допитував начальник відділення. Він був п'яним уже від самого ранку, але при цьому страшенно педантичним. Ставився до своєї праці, як до будь-якої іншої. Тільки інші були бухгалтерами або видобували вугілля під землею. А він бив ув'язнених. Спершу кричав. Скидав Якоба зі стільця на поплямлений сірий лінолеум із дірками від недопалків і копав. По нирках. Плечах і голові. А також по стегнах. Той листопад був надзвичайно холодним. Того дня начальник був взутий у дуже важкі зимові черевики, і Якоб отримав сильний удар у кульшовий суглоб і нирки. Внутрішню кровотечу вдалося зупинити, але із суглобом так нічого зробити і не змогли, як розповідали йому згодом хірурги. Тому тепер він кульгає, а на зміну погоди «усе тіло складається з самих лише кісток», як він це називає. Через два тижні їх випустили. Позабирали всі перепустки, вигнали з роботи і звеліли йти додому, а потім «відразу на пенсію».
Начальником відділення від самого початку і до самого падіння муру був мій батько. Це він 21 листопада того року копав Якоба, назавжди позбавив його радіотелескопів і зірок, знищив його кульшовий суглоб і перекреслив усю біографію, а потім повернувся п'яним додому і кричав у кухні на мою матір.
Тоді безробітний Якоб із «плямою на репутації» почав пропонувати свої послуги в догляді за лежачими хворими страховим компаніям та будинкам соціальної опіки у Ростоку. Тільки там його могли взяти на роботу, і то лише за спеціальними рекомендаціями. Кульгавий радіоастроном із недописаною кандидатською, здатний тепер хіба що виносити з-під когось нічні горщики. Так ми з ним і познайомилися. Шістнадцять років тому. І протягом цих шістнадцяти років ми всі ночі проводимо разом.
Чи маю я відчувати вдячність за це до свого батька, колишнього начальника відділення?
— Якобе, чи я повинна відчувати вдячність до свого батька за те, що маю тебе? Скажи мені, будь ласка, — запитала я, коли він закінчив свою розповідь.
Я дивилася йому просто у вічі. Він відвернувся вбік і зробив вигляд, ніби дивиться на котрийсь із осцилографів, а потім відповів дуже конкретно:
— Бо ми з тобою, Матильдо, створені для того, щоб воскресати. Як трава. Ми зможемо піднятися навіть після того, коли нас переїде вантажівка.
Якоб часом говорить такі конкретні речі. І це так гарно у нього виходить. Як, наприклад, тоді, коли ми одного вечора повернулися до теми Дахау і він раптом стиснув кулаки і просичав крізь зуби:
— Знаєш, про що я мрію? Знаєш, Матильдо? Я мрію про те, щоб колись змогли клонувати Гітлера і поставити його перед судом. Одного кпона в Єрусалимі, другого у Варшаві, а третього — в Дахау. Про це я мрію.
Такі історії розповідає мені Якоб вечорами. Бо ми розмовляємо про все на світі. Тільки про мою менструацію ми не розмовляли. Але відтоді Якоб уже не тримає мене за руку, коли я засинаю. Бо Якоб — не мій коханець.