Ось він, її подарунок.
Це була неймовірна подія.
Бріґітта нишком вибралася з мисника, де шукала посуд, хоча вона там нічого не забувала, і приєдналася до товариства за столом, хоча тут вона нічого не забувала.
Після кожної фрази, що її ронить Гайнцова сестриця, Бріґітта голосно киває головою. Вона встряє у розмову, мов, як це чудово — купувати тепер заради Гайнца розкішні сукні, щоб йому сподобатися, але як одного разу буде чудово, коли від розкішних суконь доведеться відмовитися, оскільки вона стане матір’ю. Коли вона подарує йому дитину. Або кількох дітей. Дитинка стане вінцем її великого кохання до Гайнца.
Раптом жінки, які щойно позитивно розмірковували про дітей і про те, як їх приводять на світ, скакають цапа.
Бріґітта заявляє, що ця маленька істота зробить її матір’ю, авжеж, матір’ю, матір’ю, і що Гайнцу не личить панькатися з пригрудчатами, бо ж він — чоловік, а їй і випадає панькатися з пригрудчатами, бо вона — жінка. Гайнц полюбить дитину, коли та підросте, а Бріґітта полюбить його миттю.
Гайнца і далі більше цікавлять розваги й прибутки.
Гайнцову матір досі більше цікавить перебудова їхнього будиночка, щоб було де знайти нарешті затишну місцинку для хворого хребта. Гайнц крадькома цікавиться будинком для людей похилого віку, щойно заощадження шофера-дальнобійника перетворяться на цеглу й цемент. Спочатку заощадження, накопичені за перебутне життя, треба перетворити на вічний бетон. У всякому разі Бріґітта цікавиться Гайнцом і тим, що цікавить його, отже, ніколи їм не сидіти під зеленими гілками, як би вони цього не хотіли.
Зелених гілок у саду аж надто багато, навіть фрукти на них є. У саду ростуть і квіти на клумбах, їх треба зрізати, поки вони цвітуть. У цій справі батько Гайнца — дока.
Насправді Бріґітта дітьми бридиться. Насправді вона б залюбки переламала їхні ніжні пальчики, простромила б бамбуковими скалками їхні безпорадні ніжки, а у рота щойно народженій «великій цяці» застромила б замість улюбленої «пустушки» брудну ганчірку, аби вона відчула нарешті бодай раз, що означає репетувати по-справжньому.
Якби товариство лишень здогадувалося, що за нелюдська зміна сталася з Бріґіттою.
А тим часом нерозуменя Гайнцової сестрички дзюрить Бріґітті просто на голову, на щойно пофарбоване волосся, на щойно зроблену хімічну завивку, викликаючи у всіх новий вибух сміху. Бріґітта, що тільки-но нахилилась, аби підняти з підлоги мельхіорову ложечку, підводиться, пальці її автоматично стискаються і за мить уже нагадують пазурі хижого птаха, ці пальці звикли боротися за все в житті.
Бріґітті не до снаги витерпіти таке приниження на очах в усіх. Така людина, як Бріґітта, часто ламається саме через дрібниці.
Існує купа великих речей, які з Бріґіттою відбувалися й не зламали її.
Усі сміються над дитячою витівкою, навіть Гайнців тато, якому взагалі вже не до сміху. Сьогодні його хворий хребет і той дрижить од сміху. А плід батьківського кохання сміється, сміється голосніше за всіх. Сміється й кохання, що оселилося в цьому маленькому світі. Світ Бріґітти — це маленький світ кохання. Вона ляскає дитину по сідничках, ловкий нащадок!
Гайнцова матінка випихає Бріґітту на кухню. Не вистачало ще, аби хатня робітниця мріяла про дитину, та ще й від нашого Геника!
Ген-ген загрозливо маячить притулок для людей похилого віку, про який ще не йшлося, але який, утім, існує.
Слушної миті він випливе.
— Майбутнє ми робимо собі самі, — говорить Гайнцова мати. — Тому воно й належить нам і тільки нам.
Хай ця кобіта сама подбає про своє майбутнє. Про наше майбутнє подбає Гайнц, наш син. Про наше майбутнє, про його майбутнє. Іншим же тут місця немає.
Чому Бріґітті неодмінно хочеться так багато, майже всього відразу, тобто нашого хлопчика?
Чому Бріґітта не задовольниться тим, що вона має, тобто нічим? У багатьох нічого нема, і вони цілком цим задоволені.
А якщо ти всім задоволений, то й з нічого може виникнути дещо.
Чому б Бріґітті не задовольнитися нічим, яке їй тільки й належить?
Дитина дриґає ніжками і псує Бріґітті зачіску.
Дитина тицяє їй своїми дитячими пальчиками в очі, у вуха й у ніс.
Усі рвуть кишки від сміху, навіть похмурий батько, навіть пихатий Гайнц.
І надія сміється разом з усіма, хай у Бріґітти і стало на одну надію менше.
Майбутнє сміятися не може, адже воно ще не наступило.
Не сміється й сьогоднішнє, воно занадто важке для веселощів.
А вже Бріґіттина робота і поготів не сміється, вона занадто далеко звідси.
Адже сьогодні для всіх — святковий день!