Бріґітта тримає Гайнца за руку, вважаючи його своєю власністю і сповнюючись коханням. Вона вигадує будь-яку вільну хвилинку, коли нема роботи, щоб (хай усі бачать!) взяти Гайнца за руку. Іноді їй годинами доводиться дріботіти за Гайнцом, аби добрати хвильку і взяти його таки за руку. Але вже потім, коли нарешті випаде шанс, вона чіпляється за руку, ну хіба що цю руку не цілує.
Тримати його за руку важливо особливо тоді, коли на обрії з'являються інші жінки і впиваються очима в матеріалізовану небезпеку. Її маленька ручка боязко просовується у велике Гайнцове ручисько, і вона заводить своє — про погоду, про становище у світі, або про їжу, або про природу. Часом Гайнц поводиться так, наче він і Бріґітта — не одне ціле. Але ж це не так! «Хіба всі ці жінки не бачать, що ми насправді одне ціле, нас водою не розлити?» — дивується про себе Бріґітта, коли чужі жінки сприймають Гайнца наче щось самостійне, що має своє тіло й власну душу.
А коли ці жінки дивляться на Гайнца, сподіваючись прибрати його до рук, хоча він уже належить їй, Бріґітті, то вони глибоко помиляються й марнують час. Кожному — своє.
Вихідні без Гайнца — зовсім не вихідні. А робота без Гайнца сповнена небезпеки для Гайнца й для Бріґітти. Робота без Гайнца — це не що інше, як перешкода на шляху до нього.
Годі уявити, як сильно можна когось ненавидіти. Бріґітті варто тільки глянути на Гайнца, як у ній знову прокидається ненависть.
Бріґітта ненавидить Гайнца ще й тому, що хіть здіймається в ньому саме тоді, коли Бріґітті хочеться звіритися йому й побалакати про маленький будиночок і садок, які у них будуть. Щоразу, коли Бріґітті хочеться виплеснути назовні все, що в неї на душі, всю цю суміш, яка складається з мрій про щастя, про майбутнє, про догляд за немовлям і про пральні машини, Гайнц поводиться так, немов мозку в нього нема, а лишився лише прутень.
Невже Гайнц бачить у Бріґітті саме тіло, а не все те розмаїття, що у ній ховається?
Бріґітті доводилося вже згадувати війни й міжнародні кризи, аби пояснити, що одній людині потрібна інша, яка б її підтримала. «Бачить Бог, як я його за це ненавиджу», — думає Бріґітта.
Гайнц радіє, що нарешті знайшов когось, з ким можна поштрикатися. Ледь вгледівши цю людину, Бріґітту, Гайнц одразу розстібає штани й займає вихідну позицію. І тим часом як Бріґітта пояснює Гайнцові, що кохає його й відчуває щось на кшталт поваги до його професійних успіхів, коли вона викладає свої міркування про кохання і взаємоповагу, про весілля й про ремонт у будинку, то, перш ніж вона встигає щось зробити, трахаль Гайнц уже пристав до її тіла, наче медична п'явка.
Гайнц старанно працює своїм струментом.
Мати радить Бріґітті не відпускати Гайнца.
Але саме зараз, коли в Бріґітті всі нутрощі перевертаються, її не пускає Гайнц, міцно вчепившись у неї, дихаючи гнилуватим духом (у нього погані зуби) просто в чутливі ніздрі Бріґітті, розбризкуючи крапельки слини по повіках, заплющених од відрази. Атож, Гайнц знову до неї прийшов, прийшов з усіма своїми запитами й бажаннями, які завжди носить з собою.
Мама пішла в кіно, тут і вродився Гайнц, і його прутень знову націлений на Бріґітту.
Бріґітта мріє часом, щоб прутень у Гайнца скрутився у кільце, ото мав би він з ним мороку! Але поки що морока Бріґітті. Бріґітті й на думку не спадає сказати: «Дай мені спокій».
Бріґітта знає: довкола стільки жінок, які радо потягнуть чуже, її, Бріґіттине, майбутнє.
Тому-то Бріґітті й доводиться ставати якимось відростком Гайнцового тіла, його частиною.
Варто Гайнцу тільки розчинити двері, як він відразу лучить на тахту. Він ще й светр не встигає стягти, а вже рибкою стрибає в неї. І Бріґітті залишається тільки прийняти удар урагану на себе, всім тілом.
Мабуть, маючи такий запал, Гайнц одного разу простромить Бріґітту наскрізь і, прошивши стіну, вийде зі споду. Сьогодні ж спритності й натиску в Гайнца саме стільки, щоб уміло взути Бріґітту. Гайнц — просто ас. Бріґітті боляче.
Бріґітта не наважується навіть обмовитися про те, що їй хочеться їсти або пити. Якщо Гайнцу після всього захочеться їсти, то захочеться їсти і Бріґітті, адже вони — одне тіло з усіма відповідними наслідками. Гайнц і Бріґітта — одне ціле. Яке приємне становище для двох молодих людей.
Бріґітта палає ненавистю до Гайнца.
Під час одного зі сплесків пристрасті, у вир якої Бріґітту штовхає Гайнц, не замислюючись про те, наскільки огидні вони можуть бути для Бріґітти, вона раптом починає фантазувати, що було б, якби замість свого пиріжка вона підставила Гайнцові мішечок, набитий довгими голками й колючками, а Гайнц, наче заєць, скік туди! Раз-два, і ну стромляти свого банана у колючки й голки! Тут уже йому було б не до задоволення, як би він безпорадно задриґав тоді ногами!