Отже, кожен із цих чотирьох щасливих людей понесе свою ношу.
Зрештою, із власністю до людини приходить і відповідальність.
А до людини без власності взагалі нічого не приходить.
Ноша Паули від цього не полегшає.
Сьогодні побралися двоє, в яких немає власності, і двоє власників, яких чекає блискуче майбутнє.
«Ой, пора мені надвір» (Батьки збирають манатки)
Роки приходять, і роки йдуть, і діти вбиваються в пір’я.
Гайнц пішов тією дорогою, про яку мріяв. З нього вийшов першокласний підприємець, який хилиться, куди вітер віє, і першим відчуває, куди вітер віє.
Його дружина торгувала електротоварами в їхній власній крамничці. Їм довелося завзято збирати гроші, працювати, брати кредити. І знову працювати, збирати гроші й брати кредити. Вони завзято працювали й збирали гроші.
Усе вийшло так, як того хотіла Бріґітта і як вона собі все уявляла. У них чарівна дитина й друга вже ось-ось з’явиться на світ. Чим вони ще могли бути незадоволені? Вони були задоволені всім. Хоча, стривайте, дечим вони все-таки були незадоволені. У їхньому новенькому білосніжному будиночку було затісно.
І ще їм хотілося, щоб усього в них ставало більше, щоб усе постійно збільшувалося. І всього в них додавалось, і все в них збільшувалося.
І одного разу настав він, цей довгоочікуваний день.
Листя в саду прибрало по-осінньому строкатих барв; зацвіли айстри й далії; сонце позолотило стиглі яблука й груші на гілках; птахи вже потягнулися на південь, де їм доведеться провести якийсь час. А Гайнцові старенькі батьки, уже готові до від’їзду, стояли серед скринь, коробок і валіз. Гайнцові старенькі батьки стояли перед дверима свого будиночка, що збільшився тепер у розмірах, будиночка, у якому вони довгі роки щасливо прожили руч об руч і в якому вони виростили із крихітки Гайнцика запопадливого дорослого чоловіка. І в цьому будиночку вони намагалися прищепити синові самостійність, і він став тепер самостійним підприємцем і нині твердо стоїть на ногах. І тут вони щовесни розкидали зерна й щоосені пожинали плоди своєї праці. Мабуть, сіяти їм доводилося більше, ніж пожинати. А ще вони зустрічали й проводжали тут усі пори року, одержували листи й писали листівки з різдвяними поздоровленнями й не один вечір просиділи перед телевізором і за добрим кухлем пива.
І от тепер ці старі, зірвані з місця бурею, стояли, готові переїхати в тісну холостяцьку квартирку, щоб звільнити побільше місця молодим, котрим належить тепер увесь світ, а отже, і їхній перебудований будинок, який збільшився в розмірах.
Попереду в старих — однокімнатна квартирка, а за нею маячить уже й будинок для людей похилого віку.
Прощай, і якщо назавжди, то назавжди прощай!
Хутчіш, хутчіш, уже час їхати!
Наостанку ще раз взяти на руки онучка, приголубити його й обійняти міцніше, ще раз скинути на невістку отруйним поглядом і знову побачити, яка вона легковажна й порожня, ще раз охопити прощальним поглядом колишні власні володіння, сад і альпійський куточок, дві сосни й клумби із трояндами. На що перетворять цю розкіш молоді, не звичні до праці садівника руки? Чи зійде все нанівець, або ж вони будуть доглядати за садом як ведеться, так, як це завжди робив батько-дальнобійник, попри всі свої болячки? Сльози бринять у бідолашного татуся на очах, з куточків губ сочиться струмок слини, і він потихеньку, відвернувшись від усіх, витирає те й інше хусткою.
І в матусі на серці лежить камінь.
Ні, молодим не треба це бачити, хай вони і далі будують своє життя без жодних перешкод, так, як їм цього хочеться, а ми, старі, не стоятимемо в них на шляху!
От тільки Бріґітта геть зіпсувала нашого Гайнцика. Якби не вона, ми б тут так і залишалися і як і раніше сіяли, обробляли землю, збирали урожай.
От через Ґітті, через невістку, нас і розлучають із нашим онученям, насолодою й гордістю для нас на старості літ.
— Ми будемо до тебе часто приїжджати, Ґаральде! Ти ж радітимеш, якщо бабуся й дідусь до тебе приїдуть?
І сяючий Ґаральд говорить, що буде радий і що бабуся з дідусем обов’язково приїдуть із подарунками. Розчулена бабуся обіцяє приїздити з подарунками. Їй несила повірити, що доведеться тепер жити в затхлому місті, де немає ні дерев, ні трави, немає більше й власної ощадкнижки, а є тільки холодна, самотня, сумовита бетонна пустеля. На багато кілометрів навколо.
І нікого навколо, з ким би можна було перемовитися слівцем.
Нікого, хто б спілкувався з тобою по-людськи й дружелюбно в цих силосних вежах із бетону. І випало ж нам пережити таке на схилі днів!