Подібне Мазепа не міг сказати про Д. Апостола. Миргородський полковник у 1707 році вже достатньою мірою міг претендувати на гетьманську булаву. Авторитет 53-річного полковника, який з 1682 року очолював Миргородський полк, на Гетьманщині був досить великий. Він брав участь мало не у всіх військових кампаніях за Самойловича, потім за Мазепи. Завдяки його вмілому керівництву у свій час козаки взяли Казикермен. У 1701 році Д. Апостол як наказний гетьман очолив 17-тисячне козацьке військо, яке у Ліфляндії успішно потіснило шведів. І в 1704, 1706 роках він за наказом гетьмана теж керував українськими полками у складі російських військ. Згадане висунуло його у лідери в старшинському середовищі, яке на початку ХУІІІ століття прагнуло радикальних перемін на теренах України.
Верхівку Гетьманщини непокоїли наростаючий наступ російського абсолютизму на козацькі вольності, права і водночас слухняне підкорення Мазепи царській волі.
Перед початком 1707 року український генералітет фактично поставив ультиматум гетьману. Миргородський полковник сказав йому: «Очи всіх на тя уповають и не дай, Боже, на тобе смерти, а мы достанемо в такой неволи, то и кури нас загребуть». Прилуцький полковник Дмитро Горленко додав: «Як мы за душу Хмельницкого всегда Бога молим и имя его блажим, что Украину от ига Ляцкого освободил, так противным способом и мы и діти наши во вічные роды душу и кости твои будем проклинать, если нас за гетманства своего по смерти своей в такой неволи зоставиш».
Відповідь-реакція на полковницький натиск не змогла задовольнити старшин. Про цей епізод так розповідає у своєму листі до С. Яворського П. Орлик: «А когда таковыми переговорами часто ему Мазепі наприкралися, отказал им тыми словами: «Уже я до двору царского величества о таковых обидах и разорениях часто и многократне писал, и если вам угодно, зберите от себе до царского величества, или ты прилуцкий їдь, а я от себе с енералной старшинь пошлю с тобою Орлика, и буду через вас до царского величества писать и чолом бить, чтоб права и волности наши ненарушимы были». Соизволили на то всі, и надежды были, что он Мазепа обіщанное исполнит. Но по ніколиких днях предложил нам, будто он о той посылкі до царского величества говорил и совітовал с князем Димитрием Михайловичем Голицином и будто его княжая милость ему говорил, что то діло царскому величеству не угодно будет, и если пошлешь, то и себе біду зділаеш и их погубиш».
Це пояснення нікого не задовольнило. Воно, по суті, змушувало старшин змиритися з процесами руйнації гетьманату, перетворення його в звичайну російську губернію, зайняти споглядацьку позицію і пливти за течією, ритм якої визначали московські урядовці.
Безсилість, безпорадність гетьмана у стримуванні московської експансії викликали опозиційний щодо нього рух. Радикали старшинського генералітету бажали ризику і негайних дій для звільнення українського народу від нав’язливого патронату Москви.
Саме їх настрій сполучив, зв’язав до купи ситуативні інтереси довкола фігури миргородського полковника. Допити квітня-травня 1708 року називають кількох ключових учасників змови — В. Кочубея, В. Чуйкевича, Д. Апостола, І. Іскру, І. Черниша. Але їх, очевидно, було більше. Це можна зрозуміти з рядків листа Івана Мазепи до Г. Головкіна: «…Он (Апостол. — Авт.) человек заслуженный и от всех полковников старейший, имеючий повагу и любов у всего войска, до того с генеральнь ми особами як и с полковниками сприятился, понеже Ломиковский обозный и Чуйкевич судья и прилуцкий полковник близкие ему по сынах своих и по его миргородского полковника дочерях сваты, лубенский — дядя, нежинский — швакгер, и другие с ним близки». Тобто претендент на гетьманську булаву без остраху міг вільно обговорювати з багатьма генеральними старшинами, своїми родичами, таку делікатну тему, як зміщення Мазепи, не турбуючись про зраду. У той же час це родинне коло, ініціюючи імпічмент гетьмана, погоджуючи власні дії, в особі Д. Апостола бачило свого справжнього лідера.
І. Мазепа розумів, що В. Кочубей діяв не самостійно. Змовники, як повідомляв гетьман розслідувачів справи, «иміли надежду віроятия тому своему ложному оклеветанию, и были такой мысли и чаяния, что по доношению их лжеплетенном, зараз мене всемилостивейший мой царь и государь, его Царское Величество, повелит взять; а они б то тут в Украйні тым часом, учинивши бунт и возмущения, поставили себі, по желанию и намірению своем, инного гетмана».