— Це я.
— Як ти?
— Та живу потроху.
— Житло знайшла? А роботу?
— Знайшла житло, а роботу ще шукаю.
— А за що житло знімаєш?
— Та так люди добрі допомогли.
— Це цікаво?
— Та нічого цікавого. Краще скажи, як там мій брат. Ти його не зустрічала?
— Зустрічала. Він спочатку думав, що ти в мене мешкаєш. Питав, коли ти повернешся.
— Отакої?
— Так!
– І що ти йому відповіла?
— Відповіла, що ти тепер киянка.
— Він здивувався?
— Здивувався та начебто зрадів.
— От козел!
— Таїсія!
— Що?
— Я думала, він страждатиме, а він зрадів.
— Не можна так на рідного брата казати!
— Добре, не буду.
— А яку ти роботу шукаєш?
— Різну. Ходила в одну приватну лабораторію. Ще в декілька магазинів. Їздила навіть на якійсь склад. Але щось поки мовчання в ефірі.
— За який же ти кошт живеш?
— Ой, слухай, в мене там риба горить. Я тобі передзвоню.
Таїсія швидко поклала слухавку та вся почервоніла. Вона перший раз збрехала та ще кому — ліпшій подрузі та ще й про рибу, яку вона зовсім не їсть. «Ні, не треба їй знати правду. А брат мій все одно — козел!» — подумки сказала сама собі.
Пройшов тиждень, Ігор приїхав тільки один раз та запросив її на балет до театру. Тася ніколи не була на балеті. Та одягнути їй було нічого. В той же день він вивіз Тасю у красивий магазин, де вони придбали довгу чорну сукню. Такої в Тасі ніколи не було, й вона і мріяти про таку не мріяла. Одягнула сукню, підбори, вийшла до нього з примірочної. «Красуня!» — відповів він їй — «Як тобі все це пасує!». Прямо з магазину поїхали до театру. Свої речі вона склала в пакунок та залишила в його машині. По дорозі Ігор почав її знов навчати. «Ти дуже нервово поводиш себе. Ти про це знаєш?» — запитав він її. Тася помотала головою. «Так от, коли ми приїдемо до театру не вискакуй сама з машини, немов пожежу тобі ще гасити. А почекай, коли я вийду та відчиню тобі двері. Тоді я допоможу тобі вийти. Так благородні дівчата виходять з машини, виставляючи обидві ніжки відразу. А потім встають. Запам'ятай це назавжди. Пригодиться. Бо по такому нервовому поводженню, через звичку кудись поспішати можна впізнати тільки якусь селянку». «Я — не селянка», — образливо промовила Тася, — «Лебедин — це місто!». Коли приїхали до театру Тася зробила все як навчав її чоловік.
В театрі Таїсія відчувала себе королевою. Вони сиділи в окремій ложі та дивилися балет. «Тобі буде про що міркувати!» — глузливо промовив він. Коли збиралися до дому, Тася знов почала поспішати й Ігор тихо зробив їй зауваження: «Тася, коли люди збираються йти, то роблять все навпаки. Спочатку одягаюсь я, потім одягаю тебе. Це такі правила етикету». По дорозі до дому він їй повідомив, що вже знайшов нове житло для неї. «Зараз там маленький ремонтик. Але скоро я перевезу тебе туди», — сказав він Тасі. Привіз до дому та залишив саму, пославшись на деякі проблеми з бізнесом. Тася довго не знімала сукню, крутилася перед великим дзеркалом, яке було у шафі-купе. «Це ж моя перша вечірня сукня!» — захоплювалась вона. Вона дійсно виглядала в ній такою чарівною, такою тендітною. То вона кожен день їла поїдом сама себе, а зараз ця сукня наче вимкнула її совість на один вечір.
Ще через кілька днів приїхав Ігор та наказав збирати речі. Переносили все до його машини та він повіз її у нову квартиру. Квартира знаходилася у самому центрі, перед самим Майданом, у старому будинку, де ще були дуже великі стелі та величезні вікна. У квартирі було дві кімнати, велика кухня. «А дві нащо?» — запитала Тася й додала: «Я ж сама буду жити?». «Значить так треба. А потім я буду до тебе навідуватися, мені кімнати замало. Я простір люблю», — відповів їй Ігор.
Так крок за кроком він готував Тасю до своїх підступних планів. Бо все це — нова квартира, театри, ресторани, гарний одяг в деякій мірі розбещували Таїсію та прив'язували її до Ігоря невидимими нитками.
Для початку Ігор мав наміри познайомити Тасю зі своїм давнім другом Олександром Богдановим, який був не тільки другом, а ще й бізнес-партнером, та цікавився меценатством. «Треба ж її якось починати використовувати для цієї справи», — розмірковував він, відколи в нього налагодилися з дівчиною добрі стосунки. «А як що, раптом, вона не підійде для цього діла?» — так сидячи за столом у своєму кабінеті, та дивлячись на екран монітору, міркував він. «Плани планами, але хто знає, чи витримає все це, що я собі задумав, ця дівчина? З одного боку вона в мене вже майже закохана. І це добре, бо таку буде легше тримати на короткому ланцюжку. А з іншого боку, якщо ці її почуття до мене стануть заважати справі? Честь, совість — для одного це пустий звук. А для когось і ні. Раптом вона з цієї другої групи?» — в голові Ігоря роїлося ціла купа думок. Він думав, та думки, про те, що Тася починає в нього закохуватись, довіряти йому тішили його. Та водночас ці ж самі думки його лякали та приводили у смуток. «А якщо вона не зможе все це розділити в собі? Розділити особисте, тобто почуття до нього та всі ті завдання, які потрібно буде їй для мене виконувати?» — думам він. Її простота, наївність, якась ще дитячість притягувала його самого та він розумів, що він не один такий. Й він сам вже не розумів погано це, чи добре. Все це дуже бентежило його. «Господи, я вже сам не знаю, чого мені потрібно. З одного боку я хочу її вірності, а з іншого — доброї робітниці та чіткої виконавиці моїх планів, яку не будуть бентежити та турбувати моральні аспекти. До чого я дійшов?» — міркував він сам собі. Більш за все його турбувало, а як все це піднести Тасі, під яким «соусом», щоб вона Тася погодилася, та водночас не засумнівалась у його почуттях, та в ньому як у її чоловікові? «Так завдання не з простих, умовити Тасю та ще тримати її при собі, як раз в такому закоханому у нього стані», — вивів він у себе в голові. Саме в цей момент йому зателефонував його друг та діловий партнер Олександр та перервав Ігореві міркування. Ігор почув голос друга та зрадів: