— Та не до жартів зараз!
— Так кажи!
— Кажу. Тася у лікарні! Лікарі зараз борються за її життя. Струс мозку, переломи руки, двох ребер — це те що я почув. А може і ще щось?
– Її збила машина?
— Ні. Це я винен. Я впросив її прийняти одного свого давнього приятеля. Ми просто хотіли посидіти, поспілкуватися. А мені раптом зателефонували юристи та я помчав у суд. Приятель залишився. А звідки я знав, що він козел, що він такий!
— Що ще за приятель?
— Та сокурсник мій бувший — Денис Палкін. Звідки я знав, що все так піде?
Ігор не дав йому закінчити та почав на нього кричати не своїм голосом: «Ти здурів?! Чого ти в мене не спитав дозволу? Хто тебе просив цього козла туди вести?! Вона, що, хвойда якась?! Захотілась вам баб, йшли б до повій!».
«Але ж ти сам привів мене до неї?!» — здивовано запитав Саня.
«Я так хотів поділитися з тобою, як із другом, найкращим, що в мене було Вона мені не просто якась там дівка!» — нічого не знайшовши на ходу придумав Ігор, щоб не казати справжню причину. Та ще несподівано додав: «Може я люблю її!». Ці слова він промовив чи ні не першій раз, бо ніколи ні про себе, ні в голос не казав цього навіть сам собі. «Вибач! Вибач!» — Олександр й сам вже перейшов на крик. «Що мені твої вибачення?! — Вона житиме?!» — кричав у трубку Ігор. «Та житиме. Але струс мозку, купа переломів. А в неї ще спина була хвора. Може буде калікою?» — невпевнено відповів Олександр. Далі Ігор запитав:
— А внутрішні є якісь ушкодження?
— Та начебто ні. Я ще не бачив лікарів. Вона на операції, потім буде відомо. Ой, бачив би ти її обличчя! Це жах! Я й гадки не мав, що він таке з нею зробить.
— Добре! Покалічив дівку — поверни мені її хоч живою.
— Так. Звісно. Я залишусь у Києві, буду за всім слідкувати.
— Коли все скінчиться, коли щось стане відомо, подзвони мені.
— Добре.
Ігор хотів вже закінчити розмову, але згадав про квартиру й знов схвильованим голосом продовжив її:
— А як там квартира?
— Я розкидав там все, наче це був наліт. А лікарям сказав, що вона наш працівник з благодійного фонду. Напевне й поліції скажу теж саме, що приїхала до столиці відкривати філію, щось таке. Зняла квартиру, а її пограбували та ще й зґвалтували. Я з ними ще не розмовляв.
— Й без адвокатів цього не роби. А так, історія начебто правдива. Добре, що вона в нашому фонді зареєстрована. Будь ласка, будь обережним! Та придивись там за Таїсією.
— Пригляну.
Поговорили. Коли він вийшов на вулицю, щоб запалити, (йому дуже хотілося палити, хоча він вже кинув) то телефон знову задзвонив. Це знов був Ігор. Він запитав:
— Тасю ще не привозили?
— Та ні. Рано.
— Тоді їдь миттю на квартиру, та дістань із спальні, там у шафі була прихована відеокамера. Миттю, будь ласка, миттю!
— Яка ще камера?
— Вона у шафі за великим дзеркалом. Дістань її, поки поліція не поїхала туди. Давай, не питай, а їдь!
Ігор знову кричав на нього по телефону. «От не встиг навіть запалити!» — голосно проказав чоловік й від злості плюнув на землю. Він швидкими кроками підійшов до машини та сів за кермо. Поїхав. Дорогою він міркував про те, що почув. «Навіщо там камера?» — запитував він, й, раптом, здогадався, що це ж і його знімали на цю камеру. Що десь у Ігоря є й на нього таке відео. «Отакий в мене друг! Дякую тобі, мій друже!» — промовляв він до себе та злився все сильніше.