— Привіт! Як ти там?
— Привіт. Я вже живу на Печерську. Як я давно не чула тебе.
— Та я знаю, Тасю. Я все знаю. Бо Саня, він же мені все розповідає: де ти, що ти.
Усмішка Тасі, яка з'явилась тільки вона почула його голос, зникла. «Він все знає та зовсім не цікавиться її життям», — промайнуло у її голові. Вона знов запитала:
— Знаєш?
— Так.
— Тоді, що мені розповідати. Краще ти розкажи, як твої справи, як здоров'я? Чим займаєшся зараз?
— Дякую. Здоров'я ще є. Не дочекаються! Займаюсь різними справами. Тасю, ти ж новини дивишся, я сподіваюсь? От що в новинах, то в житті — суди, адвокати. Іноді, здається, що я, немов той загнаний кінь.
При цих словах Тася згадала, що сьогодні стала власницею коня. Вона знов почала посміхатися й думками полинула до свого коня, такого красивого й теплого. Відразу поспішила про це повідомити Ігорю:
— Знаєш, а мені сьогодні коня подарували.
— Якого ще коня?
— Справжнього, живого. Він такий великий — один метр п'ятдесят три сантиметри. А ще рудий-рудий та теплий. Порода — французький англо-араб. Звати його Лорд.
— Ти була на кінному заводі?
— Не зовсім. Це кінний клуб. Там тренують коней. Та вершників.
— А ось про це я не знаю. Ану кажи мені, звідси взявся той кінь.
— Чого ти так напружився? То мені Олександр подарував — твій друг Саня Богданов. Ну чого ти? Сказав, що хоче зробити мені такий сюрприз. Бо відчуває досі свою провину.
Тася почула у трубку довгий видих та наступне запитання:
— То він свого коня тобі подарував?
— Так. Сказав, що був мій, а став, Тасю, твій. Та ще документи на нього передав.
— А чого ж він мені нічого про цю свою витівку не сказав?
— А я звідки знаю? А коли ти з ним останнє розмовляв?
— Вранці. Мабуть до вашої зустрічі із ним та з конем.
— А мені він нічого теж не казав.
— А тобі він й не мав нічого казати.
— Значить отак!
— Бачу, що кінь тобі сподобався!
— Сподобався!
– І більше тобі нічого й не треба?
— Ти знаєш, що це не так. Знаєш, що мені потрібно сам.
— Наприклад?
– Ігорю, навіщо ти так зі мною граєшся? Кажи мені вже прямо, приїдеш, чи ні?
— Ти сама добре знаєш, що ні. Але в мене є такі собі наміри, що, скоріше ти до мене приїздиш, чи прилетиш.
— А як же головний фактор «Твоя дружина»?
(Тася з іронією в голосі промовила самі ці слова).
— Ну. Коли я щось бажаю, ти знаєш, то можу усі фактори та обставини трішечки посунути. Але тільки — трішечки!
— Все ж ти не відповів.
— Яка ти?! Скажу, що ми зустрінемось, тільки в іншій країні. Наприклад, в Іспанії. Я вже про все подбав. Я купую зараз маленький будиночок в одному маленькому гарненькому містечку. Ти до мене прилітаєш, й ми будемо разом в певній мірі. Як тобі такі мої плани?