Глава п'ята
ВЕЛИКА ГРА
Тася відпочила в Іспанії та повернулася до Києва. Спершу почали охоту на пана Кохановича. Як і наказував Ігор Тася тепер зовсім не сиділа вдома. Іноді їй здавалося, що для життя вже немає жодної вільної хвилинки. Вона мала відвідувати усі можливі виставки та благодійні заходи. Ігор або Олександр власноруч дбали, щоб у Тасі було запрошення. Дивлячись на всі ці виступи та звіти різних організацій Тася так втомлювалася, але треба було ще пам'ятати мету її перебування там. «Дивись та слідкуй. Уважно слухай, що про кого кажуть», — тримала у пам'яті вона слова Ігоря. На одному такому заході Тасі пощастило бути поруч з потрібним об'єктом. Тася так про себе назвала потрібного їй чоловіка. Вони були майже поруч фуршетного столу й Тася вирішила скористатися старою але дієвою тактикою знайомства. Вона поклала на стіл свою маленьку сумочку та відійшла на певну відстань від столу. Почала дивитися, що буде далі. Об'єкт не зреагував. Замість нього до неї підійшов зовсім інший чоловік середнього віку з залисинами на голові. Він простягнув їй сумочку та промовив: «Ось. Ви забули це на столі». «Так. Дякую», — відповіла вона та ледь посміхнулася до чоловіка. Але одним оком продовжувала дивитися за потрібною їй людино. «Знаєте, береш келих у руки та забуваєш, що тепер дві руки має бути зайняті. Тому так. Взяла шампанське, а сумочку забула», — Тася спробувала віджартуватися от своєї дії. «Так дівчатам краще мати сумочку на ремінці», — весело промовив до неї незнайомець. «Так. Згодна. Наступного разу візьму з ремінцем», — погодилася Тася. «Наступного разу?» — запитав чоловік. Він ближче придивився до дівчини та побачив, що на шиї Таїсії висів бейджик на довгій жовтій стрічці. Він узяв його до рук на прочитав: «Недержавний благодійний фонд «Наша турбота». Помічник організатора фонду Панасюк Таїсія». «О, так ви тут по роботі?» — здивовано промовив чоловік — «А я вже вирішив…», — й не доказав. «Що?» — запитала Тася, зробивши вигляд немов не дочула. «Та нічого, Таїсія. Мене Володимир звати», — відповів чоловік. «Дуже приємно», — відповіла Тася та подумала: «Як же мені від нього звільнитися?». «А чим ваш фонд займається?» — знов запитав чоловік. «Наш фонд надає допомогу літнім та хворим людям, які вже не можуть самі доглядати себе. Зараз працюємо у напрямку, щоб знайти медичних працівників, щоб доглядали саме тих, хто вже прикутий до ліжка, особливо таких, хто самотній та не може вже дати собі ради», — розповіла Тася. Тепер Олександр звітувався перед нею, які фонд ставить перед собою задачі. Тася мала бути в курсі роботи свого ж фонду. «А тут що робите?» — вже запитав Володимир. «Як? Ми спілкуємося з іншими благодійними структурами. Цікавимося, де інші подібні структури беруть фінансування?» — на ходу придумала Тася. «А що грошей не вистачає?» — запитав Володимир. «Грошей ніколи не буває достатньо», — промовила дівчина. Вона простягнула чоловікові візитку фонду й він побачив, що один з телефонів був Олександра Богданова. «Так це фонд Богданова?» — промовив він. Тася кивнула. «Але знаєте люди жертвують на благодійність більше за все якось одноразово. Дав гроші, щоб щось придбали. Фонд звітував та людина заспокоїлась. А гроші потрібні постійно. Наприклад, треба платити працівницям, таким як і я. Набрати штат медичних сестер теж треба гроші», — розповіла Тася, що пам'ятала, коли робила ще в Дніпрі. Чоловік взяв візитку та посміхнувся. Тася одним оком побачила, що її об'єкт починає кудись рухатися. Вона почала нервувати. «А принесіть мені будь ласка води», — попрохала вона чоловіка. Той пішов до столу. Тася миттю змішалася з натовпом та поспішила за паном Кохановичем. Але він її розчарував, за весь вечір в неї нічого не вдалося. Після закінчення вона викликала таксі та поїхала до дому. Повернувшись с цієї вечірки вона було не в гуморі. Приїхавши, не дивлячись на пізній час вона зателефонувала Олександру. Він узяв трубку:
— Тася то ти?
— Я. Звітую. В мене нічого не вдалося. Весь вечір, як дурна, за ним проходила й нічого.