Тася поїхала на екскурсію в старе місто. Гуляючи там майже до вечора, вона домовилася з Олександром, що знов повернеться у Дніпро та буде працювати в його фонді. А Олександр допоможе вмовити Ігоря.
Через Францію Таїсія повернулася з-за кордону вже через три дні після закриття грандіозної виставки автомобілів у Монако. «Відпочила, аж противно!» — думала вона про себе. Перш за все навідалася до жіночого лікаря. Той зробив потрібні обстеження, узяв потрібні аналізи, потім запевнив Таїсію, що з нею все гаразд. Наступного дня вона поїхала до свого улюбленця — Лорда. «Привіт мій коник!» — привіталася вона з твариною. Він простягнув до неї свою волохату морду та потягнув повітря ніздрями. Вона простягнула на долоні шматочок хліба. Кінь обережно узяв той шматочок своїми губами. «Лоскотно!» — засміялася дівчина. Вона узяла щітку та почала чесати коня. Він сам підставляв їй свої боки, які бажав, щоб вона почухала. Дівчина зібрала свого коня на прогулянку. Вийшла з ним зі стайні та сівши верхи попрямувала гуляти лісом. За звичаєм вже знов спішилася з коня та присіла поруч нього на колоду, що валялася на землі. Кінь ходив біля неї та зривав листя з дерев. «Літо вже кінчається», — повідомила вона чи собі, чи коню. Кінь не звертав на її розмову ніякої уваги, а вона незважаючи на це почала йому розказувати, що з нею трапилося та як важко було на душі. Як боліло усе разом й тіло, й душа. Що не можна було відразу зрозуміти фізичний той біль чи душевний. «Ти мій найкращий психолог, ти мене чуєш?» — наприкінці розповіді промовила вона, звертаючись до тварини. Кінь мотав головою. Тася притягнула його морду до свого обличчя та поцілувала. Кінь зафиркав. А потім раптом подумала: «От було би добре дійсно звернутися до психолога. Але мабуть розповідати таке, що зі мною трапилося це дуже соромно». Потім вона подумала, що краще мати психолога у фонді, в якому вона тепер працювала. «Мабуть треба подати цю гарну ідею самому Олександру. Що він на це скаже? Дівчата іноді так важко працюють, а ніякої психологічної допомоги не отримують», — промайнуло в голові. І вона згадала, як працювала в невеличкому недержавному фонді в своєму маленькому містечку. Як важко іноді їй давалася та робота. Пригадалася одна найвередливіша бабуся, яка сварила Тасю с приводу або без. Як Тася не намагалася, ніяк не могла той вгодити. То купе щось не те та треба віддати свої гроші, бо товар їй не такий. То прибере погано. «Умочай ганчірку дужче! Підлога суха», — вередує баба. «От що ти робиш? Підлога уся мокра. Я піду та впаду!» — кричить вона наступного разу, коли Тася миє підлогу за її попередніми наказами. Кожного разу нова історія. Тася посміхнулася, згадуючи усі ці крики своєї вередливої підопічної. Добре, що були інші. Які цінували Тасину працю. Їх дуже шкода! Як фонд розвалився, то її самітні підопічні залишилися зовсім без допомоги. Безкоштовно ж ніхто допомагати не буде. Жінкам, з якими у Тасі склалися добрі стосунки вона ще так-сяк намагалася сама допомагати. То хліба принесе, то сніг взимку повідкидає з ганку чи листя восени прибере. А отой вередливій зась. Тася навіть боялася той вулицею ходити, коли фонду не стало. Жінка уперто не хотіла розуміти, що її працівниці вже немає. Ніхто не прийде більше, бо немає фінансування. Кожного разу, коли Тася йшла повз її будинок, кожен раз на неї нападав страх. Бо, якщо бабця була на вулиці, то невідмінно починала сварити Тасю на усю вулицю, підіймала такий галас, що сусіди вибігали за ворота подивитися, що там сталося. «Шкода моїх приятельок!» — так вона їх назвала для себе. «Поїхала, навіть нічого їм не сказала. А от цю вередливу Маргариту Степанівну зовсім не шкода!» — промовила про себе Таїсія та сумно зітхнула. «Невже я на неї досі серджуся?» — раптом подумалося.