Через тиждень Тасі зателефонував Сашко та сказав: «Ну що, ти — молодець. Він їде до нас». «Хто їде?» — не зрозуміла Таїсія. «Пан Поліщук. Будь із ним ласкава. Та покажи все як требо. Може він зацікавиться?» — відповів чоловік.
«Отакої!» — Тася злякалася, потім заспокоїлася. Почала готувати звіти на роботі, думати яку ж ланку фонду перш за все показувати. А вдома теж кипіла робота. Прибрала квартиру та знайшла ту камеру, яку вона привезла з собою. Про всяк випадок. Почала думати, що вдягне. Потім поцікавилася в дівчат, що можна цікавого показати людині в Дніпрі. Вирішила, що треба бути чимось гостя пригощати. А значіть треба знайти та обрати ресторан. В Інтернеті почала пошук гідних закладів громадського харчування. Розробила програму й на роботі й для відпочинку. Все, можна гостя приймати.
В призначений час Тася зустріла свого поважного гостя, провела його у офіс, що знаходився у скромному приміщенні. Показала графіки праці дівчат, робочі папки людей, яких вони доглядають, познайомила з головним бухгалтером, який в свою чергу зробив свій звіт та познайомив з тим, як та куди витрачаються кошти. Скільки потребує грошей заробітна платня працівників та все інше. Коли вся ця церемонія закінчилася, Тася вирішила запросити чоловіка у ресторан та сама йому це повідомила. «А чи не погодитися ви зі мною пообідати? Як у вас будуть ще якісь питання, я із задоволенням на них відповім. Та взагалі в мене були плани ще показати вам наше місто.» — проказала Тася вже виходячи з приміщення. «З задоволенням приймаю вашу пропозицію та поїду у ресторан. А може й прогуляюсь з вами містом. Бо це місто для мене теж сакральне. Я вчився в ньому, коли був студентом. Так, Дніпро — це місто моєї молодості», — повідомив їй гість. «Дуже добре!» — зраділа Таїсія. Вони вирушили до ресторану. В ресторані Тася вже замовила столик, й коли вони прибули, то на них там вже чекали. Почали обідати та спілкуватися.
— Тася, а що вас спонукало відкрити цей фонд?
— Це не мій фонд. Я тільки допомагала. А господар — це Олександр Віленович Богданов.
— А він казав, що саме ви так подіяли на нього, що…
— Можливо. Я якось розповідала йому, що працювала у подібному фонді. Де допомагали хворим людям. Спочатку я й не думала, що мої розповіді про страждання літніх та хворих людей справлять на нього таке враження. А потім коли він запросив мене допомагати, то я й погодилася.
— А у вас звідки такий досвід?
— Було діло. Я працювала зовсім у іншому місті й це було за довго до знайомства з паном Богдановим.
— А чому пішли?
— Я не пішла. Цей фонд сам припинив існування, саме через брак коштів. Так ніхто й не знайшовся, щоб його фінансувати належним чином, а не одноразово. Ви ж бачили звіти. Велика сума виходить для того, щоб найняти медичний працівників, які би надавали саме медичну допомогу. Ми ледь-ледь справляємося, щоб утримувати покоївок. А в них дуже важка праця. Я сама була раніше покоївкою. Я знаю, що це таке.
— О, ви не гребуєте важкою та брудною роботою?
— Ні. Майже з дитинства я мріяла бути лікарем. Але в мене нічого не вийшло.
— Я вас дуже розумію. Я сам мріяв бути лікарем, та не зміг потрапити до цього вишу.
— Мабуть ми думаємо про одне, бо той хто вважає себе лікарем за покликанням, він це пронесе через усе життя. Я хотіла допомагати людям з болем, з страхом перед смертю. Тому я колись закінчила курси покоївок та сама пішла працювати до такого фонду. Бо лікар — це покликання життя. Це немов стан душі.
Чоловік закивав головою. В нього в очах розширилися зіниці. Він промовив:
— Тася, ви так кажете, немов, заглядаєте у мою душу.
Я теж почав займатися благодійністю саме через таке ставлення до життя. Якщо я можу допомогти, то я повинен допомогти.
— Так. Головне слово — допомогти. Для мене воно, немов, код якийсь. Скажи мені, що потрібна допомога й я не можу заспокоїтися, поки не надам її.
— Таїсія, ви мене дуже дивуєте. Ви дуже нагадуєте мені самого себе.
— Мабуть тому, що ми не стали лікарями. А може саме це було наше головне покликання. Я не знаю.