– Ну що? Я прийшов. Задоволена?
Тиша, тільки вже печальна, сповнена проханням про вибачення. Якби ж так легко було вибачати смерть. Анатолій нахилився ближче і здригнувся, злякавшись свого відображення. В обличчі, що дивилося з глибини, важко було впізнати його колишнього. Запалі очі, якісь холодні й… спустошені, гострі вилиці, тверде підборіддя, вологе від спеки русяве волосся – все було неначе не його, страшне і зневірене.
– Боляче?
Він кивнув.
– До одуріння.
Від дерев відділилася тінь. Патрульний швидким кроком підійшов до чоловіка.
– Лейтенант Іваненко. Пред’явіть, будь ласка, документи. Так… Добре. Пане Кравченко, з якою метою ви тут?
Анатолій нервово посміхнувся:
– У цьому озері втопили мою дитину. От, милуюся.
– Вибачте, але ви можете завадити у спостереженні.
– Не хвилюйтесь, я вже йду.
– Що ж, спасибі й до побачення.
Анатолій провів поглядом молодика і зітхнув:
– От бачиш, яка у тебе охорона?
Озеро байдуже палило свічки із квітів латаття.
– «Не допоможе».
Вдома на нього чекали, цього разу не тільки солодка жінка. Вже на порозі почулося полегшене:
– Господи! Ну нарешті прийшов.
Анатолій навіть не встиг роззутися, коли поруч опинилось знервоване жіноче обличчя.
– Толю, що ти собі думаєш? Навіщо вимикати мобільний? Ну як? Як з тобою можна зв’язатися? Та ти навіть коли на зв’язку – все одно не відповідаєш! Господи, Толю, Костянтин до тебе вже другу добу добитися не може, скоро по місту виловлювати доведеться. Ну де ти був? Де?
– І тобі привіт. Їздив у справах. Телефон відволікає. Вибач.
Рената ображено відсторонилась і осудливо провела поглядом.
– Костя тут, він чекає на тебе вже четверту годину.
– Йому нічим зайнятися? То хто в цьому винен?
– Толю, ти мене лякаєш. Не можна так. Чуєш? Ти геть закинув роботу.
– Мила моя, кому вона тепер потрібна?
Чоловік втомлено пройшов до вітальні, а спантеличена жінка ще довго дивилась на його спину, немов намагалась впізнати, він це чи ні. З дивану піднявся чорноволосий чоловік у дорогому костюмі сніжно-білого кольору.
– Привіт, друже. Ось вирішив тебе тут упіймати. Ти як?
– Як? Живий. Страшенно втомився, спека скоро доконає це місто.
– Та ну, старий, вона, кажуть, скрізь тепер. Я тут деякі папірці привіз. Подивись, а то клятий «Будівник плюс» з такими темпами тендер на торговий центр хапане, сам розумієш, що шматочок ласий: роботи вистачить на весь сезон і заплатять достойно.
Анатолій втомлено пірнув у серце дивана й відсторонено заплющив очі.
– Не зараз.
– Так… Як не зараз? Не сьогодні-завтра все вирішується. Нема куди відкладати, брате, діяти треба і діяти швидко.
– Моє тобі благословення, я – пас.
– Стій. А як… як же справа? Ми ж залишимось ні з чим!
Чоловік розплющив очі й різонув поглядом:
– А в мене й без того не лишилося ні-чо-го.
Костянтин спантеличено м’яв у руках білі аркуші з дрібними рядочками можливих прибутків. Скільки ж там нулів? Виявляється, всього-на-всього один, один великий нуль і крапка.
– Ну я навіть не знаю. Це все пережити важко, зрозуміло, але, старий, життя ж не закінчується.
– Це як подивитись. А раптом завтра кінець? Де гарантії? Отож, ніяких гарантій, самі знаки питання. Обійдіться якось без мене.
– Але ж ти співвласник, підписи, печатки. Та як? Як без тебе?
– Не знаю, але нічим зарадити не зможу, вибач.
– Божевільня якась. А може, давай завтра, завтра поговоримо? Новий день, нові плани. Га?
– Отож, нові плани. Ні, ще раз вибач, друже. Спробуй зрозуміти.
– Ну… роби, як знаєш. Я ще подзвоню… Бувай.
– Спасибі, давай проведу.
Коли чоловік повернувся, солодка жінка була схожа на красиву скульптуру – таку ж холодну й нерухому. Світ котився у прірву, тепер і її – також.
«Сьогодні у Віки день народження. Це ж треба, ми так давно дружимо, що навіть дні народження святкуємо в одному місяці. Ой, що це я! День народження не вибирають. Смішна. Мені моє подобається, червень – місяць ягід і тепла, а число 20 – кругле, ну принаймні мені здається, що воно кругле, а значить, добре. Але й 7 – теж нічого, Віку точно влаштовує. Цього року я підготувала для неї особливий подарунок, все-таки одинадцять буває лише раз. Це прикраса, вона любить прикраси. На ті сережки я два місяці кишенькові татові відкладала, зате Віка точно буде у захваті! Вони з камінцями блакитними, під колір її очей, але мені найбільше подобається форма – дві крилаті бабки. Такі чудернацькі, неначе живі, навіть крила прозоро-сріблясті, ось-ось затріпочуть. Красиві. Я б такі носила, якщо б наважилась проколоти вуха. Ні-ні, боюсь, краще буду на Віці милуватися такою красою, а сама ще підросту трохи.