– Розумієте? А ваша дочка теж ось так плавала у цьому клятому болоті?
Слідчий знітився й замовк, навіть допитувати ретельно не став, хоча колеги час від часу кидали здивовані погляди. Може, збагнув чи відчув: не варто лізти в оголену душу. Якось швидко попрощався, щоправда, лишив свій номер мобільного.
– Ви б речі які завезли дружині, – прямий погляд очі в очі. – Вона у першій міській.
Анатолій мовчки кивнув, відчуваючи, як вниз по спині сповзають струмочки поту, а спека підійшла впритул і прагне видихнути своє розпечене нутро просто йому в обличчя. Хотілося бігти, ні – тікати, інакше від нього не лишиться нічого, окрім… Власне, що може лишитись на згарищі? Чоловік глибоко вдихнув, а потім повільно підійшов до самої води, легенько торкнувся її рукою.
– Тепла…
Спека підскочила й ображено покрутила біля скроні, мовляв, якою ж їй ще бути?
Він не знав, він нічого не знав про цю воду, окрім того, що серед латаття якась наволоч утопила його дитину.
То якою має бути така вода?
Біля старої п’ятиповерхівки причаїлась біда – древня кістлява старенька, котра встигла побачити на своєму віку все, навіть смерть дитини. Будинок винувато нітився під її сивим поглядом і мовчав, адже не проженеш, коли вже на порозі. Анатолій дивився на вікна четвертого поверху і ніяк не наважувався зробити перший крок назустріч непроханій гості. Вона ж терпляче чекала саме на нього. На сидінні поруч застрибав мобільний телефон, замовк і знову продовжив свій метушливий танок, доки чоловік таки не взяв його до рук.
– Де ти є?!! Я від хвилювання місця собі не знаходжу. Що сталося? Коли ти будеш удома?
Запитання, запитання, запитання… І на жодне бракувало сил відповідати.
– Сьогодні не чекай. Я заночую у своїх…
Анатолій завершив дзвінок і одразу ж вимкнув телефон, аби не слухати і не чути. Якби ж так само легко можна було вимкнути сьогоднішню ніч, але її потрібно було про-жи-ти, прожити, щоб усвідомити, однак не прийняти. Він повільно вийшов з машини і пішов до будинку, розганяючи зграю безпритульних котів та чорного гайвороння.
– Нічого, – зітхнула старенька. – Обійдемося й без них.
Сходинка, сходинка, знову і знову. Будинок озивався, немов давній товариш чи навіть родич, адже у ньому все було знайомим – до плям на стелі й тріщин під ногами. Колір, запах, звук. Тут минула ледь не половина життя – його, а у когось воно не ділилося на половини. Другий поверх, третій, кілька кроків по сходах – і напис ледь не на всю стіну: «Оксанка + Ілля =». Результат додавання був знову ретельно затертий. Чоловік зупинився й ніжно провів по першому імені. Смішна, доня знову встигла витерти оте кругле, неначе надуте, серце, яке мало дивовижну властивість щоранку з’являтися після знаку «дорівнює». Власне, тільки так і буває – із завданнями про перше кохання. Анатолій зіщулився і злякано відійшов, намагаючись не думати над тим, хто ж тепер витиратиме відповідь.
Квартира зустріла тишею. Власне, що він очікував почути? Тишу, тільки не таку густу. Ця схожа на трясовину, котра засмоктує глибше й глибше: коридор, кухня, вітальня… дитяча… Вдих, крок за поріг – й знову вона. Тиша. Тут все, як завжди, кожна річ на своєму місці: ліжко, шафа, робочий стіл, книжкова полиця, фотографії, вирізки із журналів, шкільний ранець та кактус на підвіконні. Нічого особливого, саме так, напевно, виглядають кімнати більшості десятирічних дівчаток, однак ця вміщувала в собі значно більше, аніж п’ятнадцять квадратних метрів та вікно. Це був її простір, і кожна дрібничка тут нагадувала про дочку. Чоловік безсило заплющив очі. Невже це не сон? Чому? Чому його Оксанка? Біда стенула кістлявими плечима, мовляв, завжди повинен бути хтось, тоді чому не ти?
Ніч пила самотність – пігулка за пігулкою, намагаючись зрозуміти, яка ж із них виявиться фатальною. Самотність. О, цієї ночі вона також була інакша, у стократ сильніша, аніж усе, що він відчував до цього. Почуття самотності огортало, затискало, а потім роздирало на частини рештки думок і волі. Чоловік понуро сидів на дитячому ліжку й похитувався, немов маятник чудернацького годинника, а може, всередині нього застряг годинник – той, що відтепер відлічує смерть. Чи час? Парадоксально, однак, виявляється, час потрібен навіть для усвідомлення того, що за всіма законами має бути поза ним. Дико. Ти є, ось у цю хвилину є, а вже за мить… що? Що за мить? Здавалося – життя, ще встигнеш побачитись, поговорити, пригорнути, дізнатись усе, що має знати тато про дочку… і… Темрява, ніч, тиша й ця їдка самотність, а доні – вже нема.
Він вирішив піти, коли віконне скло пронизало перше проміння ранку. Ноги відмовлялися рухатись, однак чоловік примусив себе піднятись і повільно дійшов до дверей, взявся за ручку та зробив крок за поріг, але кімната раптово озвалася: «Тату». Озирнувся. Тиша. Нікого. Йому здалося, а може… Може, цей крихітний світ не хоче прощатися з ним? Анатолій втомлено зітхнув і востаннє обвів поглядом кімнату – так треба, коли очі раптом самі зупинились на дитячому малюнку. Той лежав посеред письмового столу, поруч стояли фарби і вже висохлі пензлі. Дивно, що Анатолій не помітив його раніше. Очевидно, Оксанка намалювала це якраз перед тим, як… піти. Чоловік підійшов і зазирнув до аркуша, відчуваючи, як зрадницьки затремтіли коліна.