Далі вона припинила розмовляти. За обідом після того вона не промовила ані слова, коли я звертався до неї і сказав, що готовий усе пробачити. Вона тільки подивилася на мене довгим зневажливим поглядом. Увечері було те саме. Коли я прийшов прибирати зі столу, вона дала мені тацю й відвернулася. Вона дуже красномовно показала, що не хоче мене бачити. Я гадав, що вона незабаром пересердиться, але наступного дня стало ще гірше. Вона не лише не розмовляла, а й не їла.
— Будь ласка, не роби цього, — переконував я її. — Це нічого доброго не дасть.
Але вона не говорила ні слова, навіть не дивилася на мене.
Те саме повторилося й наступного дня. Не їла, не говорила. Я чекав, що вона надягне щось із того, що я їй купив, але вона й далі ходила в тій самій білій блузці й зеленому картатому сарафані. Я почав по-справжньому хвилюватися, я не знав, скільки людина може прожити без їжі, а вона здавалася мені такою блідою і кволою. Вона весь час сиділа на ліжку, розвернувшись до стіни, мені було так її шкода, я не знав, що робити.
Наступного дня я приніс сніданок: каву, смачні тости, кашу, джем. Я дав цьому трохи постояти в кімнаті, щоб вона відчула запах.
Тоді я заговорив:
— Я не очікую, що ти мене зрозумієш. Я не очікую, що ти полюбиш мене так, як більшість людей когось люблять. Я тільки хочу, щоб ти зрозуміла мене, наскільки зможеш, і відчула до мене хоч крапельку теплоти, якщо можеш.
Вона не поворухнулася.
Я продовжив:
— Давай домовимося. Я скажу тобі, коли ти зможеш іти, але за певних умов.
Не знаю, навіщо я це сказав. Я знав, що насправді ніколи не зміг би її відпустити. Але це й не була вже геть нахабна брехня. Іноді я й думав, що відпущу її тоді, коли ми домовимось, обіцянка є обіцянка і так далі. А іншим разом я відчував, що не можу дати їй піти.
Тоді вона розвернулась і подивилась на мене. За останні три дні це була перша ознака життя.
Я сказав:
— Мої умови: ти їси, ти зі мною говориш, як тоді, на початку, і не намагаєшся отак утекти.
— На останнє я погодитися не зможу.
— А щодо перших двох? — спитав я. Я подумав, що навіть коли вона пообіцяє не тікати, я все одно вживатиму запобіжних заходів, тож ця умова загалом ні до чого.
— Ти не сказав коли.
— Через шість тижнів, — відповів я.
Вона знову відвернулася.
— Хай тоді буде п’ять, — за якусь хвилину додав я.
— Я лишаюся тут тиждень і не більше.
— Ну, на це я не можу погодитись, — і вона знову відвернулася. Вона плакала. Я бачив, як тремтять її плечі, я хотів до неї підійти, підступив до ліжка, аж тут вона розвернулася так різко, що я подумав, чи не чекає вона, що я на неї кинуся. Її очі були повні сліз. Сльози були на щоках. Мені було справді сумно бачити її отакою.
— Будь ласка, подумай сама. Ти бачиш, чим ти є для мене зараз. Хіба ж ти не розумієш, що я стільки всього зробив не для того, щоб ти пробула в мене ще лише тиждень — і все?
— Ненавиджу, ненавиджу тебе!
— Даю тобі слово, — пообіцяв я. — Коли час скінчиться, ти зможеш іти, коли захочеш.
Її це не влаштовувало. Дивно, вона сиділа на ліжку, плакала, дивилася на мене, її обличчя було геть червоне. Я подумав, що вона знову на мене кинеться, у неї був такий вигляд. Але потім вона витерла очі. Запалила цигарку. Тоді заявила:
— Два тижні.
Я їй:
— Ти кажеш два, я скажу п’ять. Я готовий на місяць. Це буде чотирнадцяте листопада.
Запала мовчанка, а тоді озвалася вона:
— Через чотири тижні — одинадцяте.
Я хвилювався за неї, я хотів домовитися:
— Я мав на увазі календарний місяць, але хай уже буде двадцять вісім днів. Три дні тобі подарую.
— Красно дякую, — саркастично відповіла вона.
Я дав їй чашку кави, вона її взяла.
— Але і в мене є умови, — промовила вона, перш ніж пити. — Я не можу весь час жити в підземеллі. Мені потрібне свіже повітря, сонце. Мені іноді треба прийняти ванну. Мені потрібні матеріали для малювання. Радіоприймач чи програвач. Дещо з аптеки. Мені потрібні свіжі фрукти, салат. Мені потрібно якось рухатися, розминатися.
— Якщо я тебе виведу надвір, ти втечеш, — припустив я.
Вона сіла. Напевне, після того як вона нещодавно погано поводилася, вона почала змінюватися.
— Ти знаєш, що означає «під чесне слово»?
Я відповів:
— Так.
— Ти можеш відпускати мене під чесне слово. Я пообіцяю не кричати й не тікати.
— Снідай, а я подумаю.
— Ні! Це не таке складне прохання. Коли, за твоїми словами, будинок відлюдний, то й ризику немає.
— Відлюдний, звичайно, — підтвердив я. — Але я не можу наважитися.
— Ну то знову буде голодування, — вона відвернулася. Вона справді, як то кажуть, стала тиснути на мене.
— Звичайно, матеріали я тобі дам. Тільки попроси. І грамофон. І платівки, які захочеш. Книжки. Із їжею те саме. Тільки попроси. Що завгодно.
— Свіже повітря? — вона й далі не розверталася до мене.
— Це занадто небезпечно.
І запала тиша, красномовніша за слова, і врешті я мусив здатися:
— Може, вночі, подивлюся.
— Коли? — вона розвернулася до мене.
— Мені треба подумати. Я матиму тебе зв’язати.
— А як же чесне слово?
— Справа твоя. Не хочеш — не ходи.
— А ванна?
— Щось придумаю, — пообіцяв я.
— Мені потрібна нормальна ванна в нормальній ванній. Нагорі мала б бути.
Іноді я багато думав про те, як хотів би показати їй мій будинок і те, як я його обставив. Частково це було тому, що я хотів її бачити у своєму домі, власне, я ж мріяв про те, що вона зі мною нагорі, а не внизу в підвалі. Я такий, іноді поводжуся імпульсивно, ризикую там, де інший не став би.
— Побачимо, — сказав я. — Мені треба все влаштувати.
— Я дала слово, я його не порушу.
— Не сумніваюся.
На тому й вирішили.
Здається, це, так би мовити, розрядило обстановку. Я поважав її, і вона мене після того більше поважала. Спочатку вона написала перелік потрібних їй речей. Я мав знайти в Льюїсі особливу крамничку з малярським приладдям і купити особливого паперу, усяких олівців та іншого: сепію, китайську туш, пензлі особливого волосу, розміру і форми. Був список для аптеки: дезодоранти й таке інше. Існувала певна небезпека в купівлі таких дамських речей, якими я користуватися не міг, але я пішов на такий ризик. Тоді вона написала, які харчі їй потрібні: вона бажала свіжої кави, багато фруктів, овочів і зелені — до цього вона дуже уважно ставилась. У кожному разі, вона майже щодня записувала, що треба купити, розповідала, як це готувати, — у мене тепер немовби була дружина, тільки неповносправна, така, яка не може самостійно ходити на закупи. У Льюїсі я поводився обережно, ніколи не заходив до тієї самої крамниці двічі поспіль, щоб не складалося враження, що я купую забагато як для самотнього чоловіка. Я завжди думав, що людям здається, нібито я живу один.
У той перший день я купив і грамофон. Тільки маленький, але, маю зазначити, він її дуже потішив. Я не хотів, аби вона знала, що я не розуміюся на музиці, але побачив платівку з записами Моцарта у виконанні якогось оркестру, то й купив її. Це була вдала покупка, вона їй сподобалась, а значить, трохи і я теж. Одного разу, значно пізніше, вона плакала, коли ми її слухали. Тобто в неї з’явилися сльози на очах. Потім вона мені розповіла, що він уже майже помирав, коли писав цю музику, і знав, що невдовзі помре. Як на мене, ця мелодія не відрізнялася від інших, але ж вона була така музикальна дівчина.
Ну от, наступного дня вона знову нагадала мені про ванну та свіже повітря. Я не знав, що робити; пішов до ванної, щоб усе продумати, не обіцяючи. Вікно ванної було над ґанком задніх дверей. Те, що воно виходило назад, було безпечніше. Урешті я взяв дошки і прикрутив їх гвинтами хрест-навхрест до рами, щоб вона не могла подавати сигнали світлом чи вилізти. Хоча навряд чи хтось тут міг ходити глупої ночі.