Альтернативою міг стати факультет слов’янських мов, але він, як і українська філологія, в ті маловиїзні часи був, на думку знайомих моїх батьків, недостатньо престижним. Про філологію російську на той час, певна річ, уже не могло бути й мови.
У тому, що батьки навіть чути не захочуть про жоден із цих варіантів, сумніватися не доводилось. Але на той момент, коли от-от мала відбутися видача омріяного атестата про середню освіту, а незабаром після неї – і вирішальна розмова-дискусія з батьками, під час якої мені доведеться оприлюднити власну мою мрію (невідомо, яку саме), тобто зруйнувати мрії батьків про доньку-програміста, а крім того ще і спробувати незважаючи ні на що здійснити власні плани, і сталося непередбачене зіткнення мого батька зі мною в супроводі хлопця з МЕТАLLІСою на футболці, хаєром на голові й привітною посмішкою на обличчі. Я думаю, посмішка ця була би не такою привітною або принаймні не такою самовпевненою, якби мій супутник знав, що мій батько мріє про зятя з вищою освітою, що вибір моєї майбутньої професії став у нашій сім'ї неабиякою дилемою, чи про те, як суворо виховуються дівчата з порядних сімей. Але, на жаль (чи на щастя), мій супутник, як я підозрюю, не зовсім знав навіть, що означає слово «факультет», не кажучи вже про все решта. І це допомогло йому зберегти душевний спокій, чого аж ніяк не можна було сказати про мене.
«Хороший учитель починає кожну нову тему з таблички множення», – часто повторювала наша математичка й намагалася бути послідовною у виконанні цього. Можливо, тому пояснити нову тему вона ніколи не встигала.
Але історія наших із Вітею стосунків починалася зовсім не з таблички множення. Вона починалася з листів.
Душевна травма, якої я зазнала під час спроби освідчитися Толі, не стала для мене перешкодою спробувати провести такий експеримент ще раз. Одна із моїх однокласниць, почуття якої до Майкла Джексона на той час саме втратили свою актуальність, запитала, чи не хотіла б я «придумати якусь кайфову розвагу». Недовго думаючи, я запропонувала їй підкинути комусь анонімного листа і поспостерігати за реакцією.
Ідея однокласниці сподобалася, і цього разу «жертвою» було обрано мого сусіда Вітю, того самого хлопця з хаєром, шкірянкою і МЕТАLLІСою на футболці. Ми знайшли недалеко від школи потаємний сховок, старанно розробили опис до нього і навіть намалювали план у масштабі 1:10, аби новий «Містер У» нічого не переплутав, а потім відіслали першого листа з шестирічною сусідською дівчинкою, яка була потай закохана в хлопця з довгим волоссям і обвішаною залізом курткою.
Час, що минув до моменту одержання відповіді, ми просиділи на моєму балконі, звідки було добре видно вікна нашого обранця, сподіваючись, що після прочитання листа він визирне на вулицю, вийде на балкон, піде перейтися в очікуванні натхнення для відповіді чи проявить себе якось інакше. Зрештою, не щодня ж йому приходять такі листи. Але сусід виявився хлопцем діловим і навіть не намагався витрачати час на пошуки детально описаного нами сховку за ретельно вималюваною схемою, а відразу передав нашкрябану на шматку газети відповідь із тою ж закоханою сусідською дівчинкою. Написати лаконічніше було важко: «Извини, спешу на тринировку. Если хочеш иметь са мной дела то давай встретимса не хочеш не нада а на глупасти у меня времени нету. Жду завтра в полвасьмова ва дворе».
Дочитавши, ми побачили нашого обранця, який виводив із дверей під'їзду свій розкішний спортивний велосипед. Спочатку таке нахабство мене обурило, і я запропонувала відіслати листа назад із виправленими червоним помилками. Але однокласниця провела зі мною довгу виховну бесіду, під час якої я повинна була усвідомити, як треба поводитися з чоловіками, що грамотність – в них далеко не основне і що перш ніж скласти собі про когось думку, варто принаймні один раз із ним зустрітися, що ми хотіли пригод і відмовлятися від них тепер просто нелогічно, про те, що при зустрічі кожен чоловік може виявитися не таким уже й дебілом, що негативний результат – це теж результат і под. Найбільше вразило мене в тодішній нашій розмові глибоке переконання моєї подруги в тому, що жінка, яка хоче сподобатися чоловікові, повинна поводити себе як справжнісінька ідіотка. «Чим дурніша, тим краще. У розумних не закохуються», – категорично заявила моя подруга, чим мало не підірвала свій авторитет у моїх очах. Ми довго сперечалися, я намагалася переконати її, що видавати себе за дурнішу, ніж ти є насправді, – це самоприниження, а вона перекреслювала всі мої складні й логічні аргументи безжальним: «Фігня це все. Основне, щоб клюнув». Напевно, бажання довести моїй подрузі, що вона помиляється, і спонукало мене тоді піти на призначене побачення. Хоча, можливо, не менш вагомими аргументами стали розкішний гаєр і спортивна фігура нашого адресата, якому надзвичайно личили спортивні труси, які тісно обтягували м'язи на ногах, й еластична майка. Я дала себе вмовити й так потрапила на побачення, з якого тато привів мене додому за руку й суворо попередив: «Ще раз побачу щось подібне – відшмагаю».