Я згадала про Ді Снайдера і про те, що “кожного року з’являється 2 мільйони нових хворих гонореєю, 500 000 хворих герпісом геніталій, 80000 хворих на сифіліс, і половина з цих випадків трапляється із людьми у віці від 15 до 24 років” і втішилася, що моя мама не вживає таких аргументів на моє переконання. Тобто думає про мене не зовсім вже погано.Я пообіцяла батькам подумати, щоправда за умови, що не буду вчитися на програміста, а вступатиму на філологію. Про те, на яку саме, ми ще можемо порадитися. Батьки спочатку обурилися, мама спробувала пояснити мені, якою невдячною є праця шкільної вчительки, і наскількизручніше бути інженером. На її думку, я просто не уявляла собі, як важко витримувати уроки у переповненому лінивими і байдужими учнями класі, ніколи не бачила тонни зошитів, над якими доводиться сліпати вечорами, не знаю, що таке зірвані голосові зв“язки, хвора нервова система, проблеми з працевлаштуванням і приреченість на жіночий і переважно істеричний колектив. І зовсім не усвідомлюю, наскільки приємнішою є спокійна діяльність в бюро, переважно пов“язана із приготуванням чаю, плетенням светрів та шкарпеток, переписуванням кулінарних рецептів і пліткуванням із співробітниками. За це отримується непоганий оклад, оплачені відрядження, профспілкові путівки на бази відпочинку, відгули, зрештою, можливість запізнюватися, провести робочий день за пошуками дефіцитних продуктів харчування, предметів першої, другої та решти необхідностей, можливість зникати з роботи відразу після обідньої перерви, необмежено користуватися службовим телефоном і ні за що не відповідати. Я ще зрозумію все це, коли в мене з”являться власні діти. Жінці потрібна спокійна робота, на якій можна відпочити від домашніх клопотів і розслабитися. А вчительська праця – це важкий хліб. На думку тата, філологія, взагалі не належить до серйозних професій, і він сподівався, що його донька буде здатна на більше. Зрозумівши, що переконати мене не вдасться, батьки вирішили, що несерйозна професія все одно краще, ніж несерйозний шлюб, і змирилися.Таким чином моя потаємна мрія не лише оприлюднилася, а і отримала всі шанси на здійснення. Іспанська філологія на той час якраз припинила своє існування, тож подальший вибір здійснився сам по собі.“Давай, давай, вступай куди хочеш. Добре, як прибиральницею влаштуєшся після своєї філології” – здався тато і примусив мене пообіцяти, що більше з цим патлатим не побачить.Таким чином ситуація змушувала нас перейти у підпілля і дотримуватися суворої конспірації. Адже ніхто з моїх домашніх в жодному випадку не мав права дізнатися про наші посиденьки в точкаріку, не кажучи вже про теми, які ми там обговорювали.Основною небезпекою була невсипна пильність моєї бабці. Як я вже сказала, точкарік знаходився під дахом сусіднього будинку. Тобто вхід до потрібного мені під“їзду знаходився якраз навпроти наших вікон, а улюбленою розвагою всіх бабць, як відомо, є сидіти біля теплої батареї і дивитися у вікно. Тому процедура потрапляння до точкаріка супроводжувалася серією складних приготувань, метою яких було відволікти увагу бабці.Ця операція складалася з трьох етапів:Етап 1.Хтось із вболіваючих друзів дзвонить до дверей нашої квартири, і швидко зникає.Етап 2.Інший вболіваючий спостерігає за вікном з вулиці і подає знак, коли бабця відходить від вікна. Я в цей момент знаходжуся в місці, звідки можу бачити знак, але бабця не може бачити мене.Етап 3.Я швидко зникаю у дверях під“їзду. Бабця, нікого не побачивши за дверима, розлючена, повертається назад до вікна. По закінченні побачення вся операція повторюється.Система конспірації була детально продуманою, і спрацьовувала безвідмовно. Крім того, завдяки цій системі бабця завжди мала про що поговорити з сусідками.“Ти смотри,– дивувалася вона, довідавшись, що дивні дзвінки в двері регулярно трапляються тільки з нею. Більше ніхто в будинку нічого подібного не зауважив.– Шо б воно значило. Навєрно, нас пограбувать хочуть. І то так провіряють. Колись стукнуть мене по башці, та і зайдуть у квартиру.– Припускала вона вголос, а потім додавала.– Ну і нехай, може наконєц вмру. А то стільки молодих вмирають, а я, стара живу і живу. Тільки от вещей ограблених жалко”.Тоді я, щоб заспокоїти бабцині підозри, просила вітіних друзів дзвонити відразу до кількох квартир.“Ці мені хулігани,– відразу ж повідомила бабця.– Уже і до другого етажа добралися. Я от з Павловною поговорила, то она каже, шо до неї сьогодні тоже звонили”.Відчувалося, що їй стало легше на душі.Я, щоправда, все одно хвилювалася за бабцю, яка завжди була схильна до аналітичних розмірковувань. Адже не виключено, що колись вона таки співставить мою відсутність з таємничими хуліганами, або колись повернеться до вікна швидше, ніж бажано, або тільки зробить вигляд, що відійшла, а сама залишиться спостерігати, або випадково побачить втікаючого від вхідних дверей, або хтось із сусідок випадково побачить мене у сусідньому під“їзді…Особливо сильними були мої побоювання, коли бабця, сповнившись турбот про майбутнє онуки, намагалася вивідати, чи справді історія мого першого кохання закінчилася на вимогу батьків.“Та воно, знаєш, – починала вона, як правило, нібито сама до себе. – Воно і не так важно, чи є у нього діплом, чи нема. Основне, шоб человек був хароший. А він хароший, добрий, работящий, всегда поможе сумку нести, коли ідеш з магазина. Всегда поздоровається, спита, як здоров`я. Я його люблю. Приятний такий хлопець. Тільки шо рано вам ще жениться. Ти сначала поступить должна, потом закончить. Йому ще в армію іти. Ви якшо і встречаєтесь десь тайно, то я нічого протів не імєю, тільки от шоб тато ні про шо не дознався, і шоб ви глупостей не наробили. А то, знаєш, як не держи кота в мішку, всьо равно висунеться”.Так воно і сталося, навіть незважаючи на те, що бабця явно плутала кота з шилом.Шекспір, Ромео, Галицько–Волинський літопис і ящики під балконом першого поверху. Бабця, мама і п“ятиразове харчування. Чи варто дотримувати слова, якщо тобі все-одно ніхто не вірить?Не витрачаючи даремно часу, батько почав довідуватися про все, що було необхідно для вступу. Тут з“ясувалося, що протягом двох останніх років українська філологія втратила статус непрестижності. Інтенсивнийпроцес українізації східних областей потребував великої кількості вчителів української мови та літератури. Львівський університет був одним із небагатьох, тому, відповідно, і кращих вищих навчальних закладів, де готували кваліфікованих фахівців. Бажаючих нести світло рідного слова у неосяжні степові простори зрусифікованої батьківщини виявилося чимало.Довідавшись, що прохідний бал на вступних іспитах вищий, ніж в медінституті, тато чомусь зрадів і почав інтенсивний пошук репетиторів. Всі домашні навперебій намагалися донести до моєї незрілої свідомості, що я просто не маю права закінчити школу без медалі, принаймні срібної. Що медаль є моїм єдиним шансом, раз я вже вибрала собі таку престижну професію. Що якби я вступала до політехніки, все було би значно простіше, бо там конкурсу немає майже взагалі. Особливо на програмування, що і не дивно, бо програмістів зараз більше, ніж комп“ютерів.Моє життя відразу стало інтенсивнішим. В школі ми проходили одночасно програму 10 і 11 класів, бо згідно чергової постанови уряду тривалість обов“язкової освіти збільшили на один рік. Але лише для тих, хто пішов до школи в 6 років. Всі решта, до яких належав і наш випуск, повинні були опанувати той же обсяг матеріалу протягом 10 років, хоча згідно документів навчалися в 11 класі перейшовши туди просто з 9. Навіщо це потрібно, було незрозуміло, але життя суттєво ускладнювало.Тричі на тиждень я писала з приватним репетитором об“ємні перекази зі збірника „Життя і школа»,»Життя і слово»,»Життя і наше майбутнє», „Українська література і наша сучасність». Ці тексти переважно починалися реченнями типу: “У тьмяніючому світлі все ще доволі теплого, хоча вже і невблаганно осіннього тліючого, розпливчастого, розбитого на окремі тонкі, мов павутинки і сплетені між собою невидимими цівочками сонця весь краєвид набував рис якоїсь майже потойбічної схвильованості, причаєного неспокою, і водночас майже незбагненної гармонійності і закономірності. Надходила осінь”. Або “зима все ще не випускала обрій із цупких пазурів своєї недовершеної білості, майже прозорої, гомінкої, як стрімкий потік, ламкої у переливах світла, що відбивалося і на вкритій все ще міцними крижинами річці, на таємничих манускриптах віконного скла, яке несло у світло свою записану ламкими письменами звістку, і у самих промінцях сонця, принадних своєю невловимістю, майже потойбічною схвильованістю, причаєним неспокоєм і водночас майже гармонійною незбагненністю”. Що спільного мали всі ці тексти з життям або з нашою сучасністю, я так і не збагнула, а запитати не наважилася. На подібні питання я досі одержувала переважно одну відповідь: «Мала ще. Підростеш, сама зрозумієш.» Самостійно я опановувала техніку стенографії, аби детальніше нотувати перекази, і новий український правопис. Двічі на тиждень репетитор читав мені разом із ще двома абітурієнтками лекції з історії забороненої української літератури, диктував поезії дисидентів, які бажано було знати напам“ять. Не всі з них мені подобалися, і від перевтоми я часто засинала на особливо нудних заняттях. Щоб уникати цього, я носила з собою збірку під назвою «Пропала грамота», яку читала в трамваї і перед сном.Одного разу за цим заняттям мене застав батько, який саме вирішив поцікавитися ходом навчального процесу і попросив почитати, що за віршики ми вивчаємо.Якщо птаха тримати в неволі,Якщо птаху обрізати крила,І напхать йому в задницю яблукПрочитав вголос тато, сказав: «Гм…,» і перегорнув сторінкуСлон дрочить хобот об грати вольєра…Гм.., – сказав він ще раз, і обличчя його спохмурнілоВ таксі ми їхали, варкалось,Проспект був п“яний в дрободан…Того вечора батьки провели зі мною ще одну тривалу і відверту розмову, з якої я довідалася, що читати непристойну літературу у моєму віці негарно, як негарно читати подібну літературу і будь-якому іншому віці. Що читаючи щось подібне, пристойна людина себе компрометує, а тих, хто подібні речі пише і друкує, треба карати. Що вживання певних слів ріже вухо інтелігентної людини навіть у міському транспорті чи у черзі в гастрономі, а у книжці, тим більше книжці поетичній, це взагалі нечувана розпуста. Що викладач університету, який дає своїм майбутнім студенткам читати щось подібне, чинить просто негідно і заслуговує осуду. Мені так і не вдалося переконати батьків, що я цілком з ними згідна, а збірку цю купила випадково у магазині «Поезія» на площі Міцкевича, написана вона науковими співробітниками Київського державного університету, а мій репетитор швидше за все сам не читав би такої поезії. Тому наступного дня тато поїхав до мого майбутнього викладача вже без мене, і я більше не готувалася до переказу і усного іспиту з мови та літератури.З наближенням моменту здачі іспитів, атмосфера в сім“ї все більше нагадувала ту, яка панує у оселі із важкохворим, допомогти якому вже неможливо, можливо лише зробити його останні хвилини якомога приємнішими. Всі справи поза цим були оголошені другорядними, вирішення всіх проблем відклалося, вся увага була сконцентрована на майбутній події. Родина намагалася підтримати мене всім можливим. Бабця з регулярністю в чверть години прочиняла двері кімнати, за якими я намагалася зосередитися: