– Дуже перепрошую, шо потурбувала. Я тільки хотіла спитать, чи ти не хочеш вареничків. Я зробила свіжі.
– Бабушка, ми ж щойно пообідали.
– Ну, я перепрошую. Я просто хотіла спитать. Ти правильно робиш, шо учишся. Учись, учись. А то шо буде, як не поступиш. Тато розсердиться, і мама розстроїться. Ми ж всі так за тебе волнуємося. Тато, так той аж пообіщав, шо з дому вигоне, якшо не поступиш. Ну учись, учись. Я не буду мішать. Наука, вона в жисті понадобиться.
Бабця зачиняла двері, але не довше, ніж на наступних півгодини. Мама не менш старанно стежила за моїм як мінімум п“ятиразовим харчуванням і абсолютно ігнорувала всі мої спроби уникнути важкокалорійної долі. Тато намагався зав“язати корисні для вступу знайомства. Ніхто і не підозрював, що невдячне чадо замість того, щоб день і ніч думати про особливості закінчень іменників другої відміни у родовому відмінку однини, думає над цим тільки протягом дня, а вночі веде подвійне життя, старанно приховуючи його від оточення.
Пізно вночі, коли всі в квартирі вже міцно спали, я писала листи. Мені дуже не хотілося обманювати батьків, і сумління гризло мене тим сильніше, чим більше вони старалися зробити все можливе і неможливе для залагодження моєї майбутної кар“єри, але з іншого боку не стригтися ж через це в черниці. Вітя, як і передбачала однокласниця, при ближчому знайомстві виявився не зовсім дебілом і навіть не настільки, як це виглядало у його першому листі. Він познайомив мене зі своїми рокерами, і ті запропонували писати для них тексти пісень, на що я відразу і з радістю погодилася, майже щодня дарував квіти, мав добре збудоване тіло, вродливе обличчя, захоплювався кожним моїм словом і обіцяв кохати мене все своє життя. Після довгих вагань я таки наважилася піти на компроміс із власним сумлінням і зробити все, аби батьки „більше не бачили мене з цим патлатим», як і було домовлено. Чи мали вони при цьому на увазі те, що і я сама не повинна його бачити, так і залишилося невисловленим. А „все, що не сказано письменником прямо, дає нам можливості для найрізноманітніших здогадів»,– пояснював мій колишній репетитор і майбутній викладач нової української літератури.
Намагаючись послабити докори сумління, я примусила коханого урочисто пообіцяти:
а) після закінчення вечірньої школи обов“язково вступити до якогось вузу;
б) підстригтися;
в) з жанру рок-музики перейти до жанру музики акустичної і почати займатися грою на класичній гітарі;
г) не наполягати на початкові нашого інтимного життя до першої шлюбної ночі;
д) прочитати найважливіших класиків української літератури.
Після того, як рок-група „Лазарет», де Вітя був ударником, написала до мене колективного листа з проханням відмовитися від виконаня пунктів б) і в), я, не без вагань, погодилася. На знак подяки „Лазарет» присвятив мені свою першу платівку під назвою „Суд мертвих над живими».
Батьки суворо контролювали, чи я дотримую своєї обіцянки. Доводилося детально звітуватися про кожне, навіть 10-хвилинне запізнення додому, тато встановив паралельний телефонний апарат, аби мати можливість прослуховувати телефонні розмови, що видавалися йому підозрілими, мама регулярно переглядала мої записи, прибираючи кімнату. Мене повністю звільнили від будь-яких господарських обов“язків, навіть за хлібом більше не посилали після того, як одна з таких прогулянок протривала більше трьох годин.
Кожна вільна хвилина повинна була бути присвячена підготовці до вступу. Дозволялася одна півгодинна пауза на обід і ще одна на вечерю. Все решта – за письмовим столом. Такої інтенсивності навчального процесу не досягнув, напевно, навіть Ленін у період своїх студій на засланні.
Щоправда, це не заважало закоханому рокерові щоночі приходити до балкону з двома порожніми ящиками з-під молочних пляшок. Він обережно поціляв камінцем до шибки, видирався на складені один на один ящики і терпляче чекав.
– Зізнайся, ти почуваєш себе Ромео? – питала я.