Колекція пристрастей

… I як тепер тебе забути?

Але не думайте, що це надовго. Хвилина слабості мине, і Ви неодмінно почуєте щось на зразок:

Я не люблю нещасних. Я щаслива.

Моя свобода завжди при мені (Ліна Костенко)

I спробуйте лише заперечити. Точніше, краще навіть не ризикуйте. Тим більше в письмовій формі. Аби вам не відповіли відомою ще зі школи цитатою, яка знищить всі залишки вашої чоловічої гідності: «Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами, ти, мій бідний, зів’ялий квiте!»

З іншого боку, чого чекати від життя, а точніше, від чоловіка українській жінці, що виросла в українських реаліях, і в кращих традиціях української ментальності непристосована до цих реалій, ще й вихована на українській поетичній ліриці, яка з чоловічого боку стверджує: ”Любові усміх квітне раз – ще й тлінно”.

Переважна більшість поетес просто зневірюється, дехто навіть просить:

Поховайте мене під кленом,
Тим, що вітами ловить дощ
Він, як очі мої, зелений,
Він закоханий в вас також (Мар“яна Савка)
Але не всі сповнені аж таким песимізмом, і тому можна прочитати у їхній зневірі спробу знайти вихід із ситуації, що склалася:
я кохаю тебе я чекаю тебе завжди
я шукала тебе (дуже довго!) в очах вокзалів
я тебе не знайшла я цілую твої сліди
але вибач мені я повинна втікати далі (Маріанна Кіяновська)
Дехто, попри зневіру, цей вихід, а точніше напрямок втечі для себе таки знаходить:
Назавжди залишитися в школі домініканок поблизу Відня,
Молитися виключно українською, сестрам на подив.
Після вечірні іноді писати послання рідним,
Питаючи, як їх здоров“я і як зародили городи
(Галина Петросаняк)
Не подумайте, ніби я наводжу все це тільки заради того, щоб самовиправдатися. Адже живуть якось інші галицькі панночки, і навіть поетки
серед них виходять заміж, заводять дітей, щоправда, ніхто з них чомусь по тому не пише, як воно їм ведеться. Але менше з тим. Розмірковуючи таким чином, я прийшла до висновку, що не самотня у своїх сумнівах щодо пошуку відмінностей між словами “кохання” і “пристрасть”, а також до висновку, що сумніви мої мають під собою підстави, а насамкінець ще й до висновку, що ми так часто плутаємося приймаючи пристрасть за кохання, а кохання за чисту монету… Але це вже, здається, хтось казав.
Та я захопилася. Час переходити до перегляду колекції.
Дитячі пристрасті
Коли варто починати, на що не варто звертати увагу або як закохатися у Джорджа Майкла?
Хлопчик Толя був найбільшим, найтовстішим і найкучерявішим у нашому класі. Напевно, саме це мене в ньому і привабило. Толя щоразу червонів, коли його викликала до дошки вчителька з математики, найпершим серед нас навчився читати і завжди отримував відмінні оцінки на уроках каліграфії. У нашому 1-А всі з нього кепкували, хлопці навіть не брали його з собою дивитися, як грають у футбол старшокласники. У Толі завжди був рясно розмальований щоденник, бо йому мало не на кожній перерві доводилося відстоювати свою гідність від чергового жартуна, який повторював почуте кимось із розмови дорослих “Толя-акселерат”. Що саме означає це слово, ніхто не знав, і напевно саме тому воно вважалося найбільшою образою.
Після закінчення 1-го класу мама Толі поговорила із директором, і його перевели відразу до 3-го, щоб припинити постійні бійки.
Бійки і справді припинилися, і незабаром мало хто з нашого класу продовжував вітатися з Толею, сам він теж мало з ким вітався, ігноруючи своїх колишніх нападників як “малолєток”, і ніхто більше не наважувався викрикнути йому вслід образливе “Акселерат”.
Його батьки працювали разом з моїми і час від часу заходили до нас у гості, а одного разу ми навіть поїхали разом відпочивати влітку. Як тоді було модно, в пансіонат поблизу Одеси, на власних автомобілях. Всю дорогу Толя намагався зацікавити мене то грою в шахи, то шашками, то розмовою про книжки. Але нас з ним обох так нудило, що батькам доводилося зупинятися кожних півгодини, аби мами виводили нас по черзі на свіже повітря, де ми і залишали вміст наших шлунків, а потім сідали назад до машини і завбачливо стискали в кулаках поліетиленові торбинки для екстренних випадків. Напевно, через ці незручності, нам так і не вдалося знайти спільних, цікавих нам обом тем, і протягом всього наступного відпочинку дружба наша так і не зміцніла. Щоправда, Толя час від часу намагався запропонувати мені зіграти на території пансіонату у прокатний бадмінтон, але мені чомусь постійно пригадувалися подробиці нашої спільної подорожі і те, як Толя мало не вимастив мені шорти, ледь встигнувши одного разу вчасно вискочити з машини, і я переважно відмовлялася.
Крім того, мені дуже не подобалися труси в жовтий горошок, які толина мама одягала на нього замість плавок і толин живіт, який округло нависав над трусами в жовтий горшок. А ще мені постійно ставили Толю у приклад, щойно ми переступали поріг їдальні:

– Дивися, – починала і закінчувала моя мама кожну із процедур вживання їжі, – Толя вже все з“їв, а ти ще думаєш над тарілкою.

Дорівнятися до Толі, який у 30-градусну спеку із виразом неймовірного блаженства на обличчі поглинав дві порції холодних макаронів, запиваючи їх теплим киселем із сушених грушок, а потім ішов на пляж і заїдав це все ще 4 порціями хліба з маслом, який давали на сніданок до чаю, я, ясна річ не могла.

Одним словом, жодної симпатії Толя в мене не викликав, навіть незважаючи на повну відсутність дітей нашого з ним віку у пансіонаті.

Коли мені ставало зовсім нудно, я не здавалася, і замість того, щоб іти до Толі, починала перечитувати захоплений батьками з дому журнал “Наука і життя”. Іншої літератури мама не взяла свідомо, аби я “не псула очі”. Лікар-окуліст порадила зробити мені паузу в читанні, щоб не довелося носити окуляри.

Особливо часто я перечитувала статтю, присвячену новим відкриттям у галузі кристалохімії, мождиво, тому, що вона містилася на самому початку номера, а одного разу, коли батьки в черговий раз намагалися примусити мене з“їсти котлету за обідом, я навіть процитувала напам“ять шматок цієї статті, який починався словами: “Геокристалохімії, як новому напрямку розвитку традиційної кристалохімії, належить пріоритет у розгляді еволюції мінералів у гір ських породах різних геологічних формацій, а також велика роль у розв“язанні проблем синтезу речовин з заданими властивостями із врахуванням енергії кристалічних граток, дослідженням ізоморфізму, поліморфізму за допомогою рентгеноструктурного, електроногорафічного та нейтронографічного хімічного і комплексу фізичних методів дослідження. А ви тут дурницями переймаєтеся”, – почули на завершеня мої ошелешені батьки.

Шматок цього монологу долинув і до толиних вух, бо вони з мамою саме проходили повз наш столик, закінчивши обідати. Після цього батьки заховали від мене журнал “Наука і життя”, а Толя більше не запрошував на партію гри у бадмінтон.

Шкодувати про свою тодішню зарозумілість і юнацьку глупість я почала значно пізніше, за кілька років, коли у 8-му класі зрозуміла, що вперше закохалася.

Майкл Джексон, поезія і “Ласковий май”.

Насправді травень того року для жіночої частини нашого класу видався зовсім на ласкавий. Відбувалося явище своєрідної епідемії. Смаки моїх однокласниць поділилися рівно навпіл: одна половина була неймовірно закохана у Майкла Джексона, інша – у Джорджа Майкла, ще кілька нечисленних представниць обрали об“єктом своїх симпатій соліста повально модної на той час групи “Ласковий май”. І невідомо, кому з них усіх велося найгірше.

Симптоми цього захворювання незалежно від вибору об’єкта закоха

ності завжди були одні і ті ж. Абсолютно всі, включаючи навіть найстаранніших відмінниць, раптом кардинально змінювали свій зовнішній вигляд, зменшували довжину шкільної форми до мінімально допустимої, а то і далі, припиняли носити у волоссі обов’язкові для будніх днів голубі і для святкових – чисто білі стрічки, цупили у мами мешти на високих обцасах, і, ігноруючи незручності, пов’язані із невідповідністю розміру, намагалися носити їх спершу після школи, а далі і на заняття.

Наступний етап хвороби відзначався яскраво помальованими у найнеймовірніші відтінки рожевого нігтями, густо нафарбованими, а подекуди і накладними віями, тоненько вискубаними бровами, дехто навіть наважувався на світло-рожеві тони помади. Це у школі. Після школи ж макіяж ставав значно інтенсивнішим і примушував думати про героїв Джеймса Купера, спідниці ставали настільки короткими, що з-під деяких курток їх могло бути не видно зовсім, до цього додавалися мамині парфуми у міцних кількостях і випалені у під’їзді перші цигарки.

Останння, найбільш серйозна стадія захворювання приносила з собою стіни, рясно обклеєні плакатами із журналу “Ровесник”, який виписували тоді всі представники відповідного віку, індивідуальні колекції плакатів із інших видань і ще більш кардинальні зміни у зовнішності. Останнє залежало від різновиду захворювання.

Мої однокласниці, які старанно колекціонували зображення Майкла Джексона, переважно фарбували волосся у чорний колір і робили сильну хімічну завивку. Ті ж, які збирали колекції зображень Джорджа Майкла, звертали на зачіску меншу увагу, зате дбали про наявність у своєму гардеробі якомога більшої кількості чорних гольфів, джинсів і маринарок, які вони носили у сполученні із гладко зачесаним назад волоссям і кількома парами кульчиків у вухах.

Прихильниці творчості “Ласкавого мая” взагалі звертали менше уваги на зовнішній імідж, частково наслідуючи в цьому своїх кумирів, а частково через гірше матеріальне становище своєї родини у порівнянні із родинами дівчаток, закоханих у “західну попсу”. Ознаки їхнього захворювання були зовні найменш помітними, неспостережливе око взагалі могло сприйняти їх за цілком нормальних підлітків.

Уникнути цієї епідемії закоханості не вдалося і мені, щоправда, ознаки її проявилися чи не найпізніше зі всіх у класі і не зовсім так, як мені цього хотілося б. Я вже навіть почала переживати за те, чи правильно відбувається у мене процес статевого дозрівання і чи відбувається він взагалі. Тому кожного ранку, прокинувшись, першим ділом бігла в туалет, де в мене були старанно розвішані вирізані із юнацького журналу “Ровесник” плакати із зображеннями Майкла Джексона та Джорджа Майкла, а також невеличка газетна вирізка із чорно-білим груповим фото “Ласкового мая”. Там я намагалася зрозуміти, при погляді на котрого із цих чоловіків, серце моє починає битися сильніше.