Соромлячись свого запізнілого розвитку, я навіть намагалася штучно стимулювати процес і протягом дня активно думати про кожного із претендентів на моє серце по черзі. Деякий час я втішала себе тим, що спершу повинна звикнути до вигляду об“єктів своєї симпатії, далі намагалася приходити в туалет двічі, – спершу до сніданку, а далі – після, думаючи, що, можливо, на голодний шлунок кохання розвивається повільніше, ніж на ситий. Ще через тиждень я встановила собі регулярність відвідування – щопівгодини, але спричинилося це лише до того, що мама запитала, що у мене зі шлунком і примусила випити дві якість таблетки. А серце моє при вигляді сніданку все-одно билося значно сильніше, ніж коли погляд мій зупинявся на котромусь із об“єктів палкого кохання всіх моїх однокласниць.
Ситуація починала ставати критичною, коли одного дня, у шкільній їдальні, випадково зупинивши свій погляд на Толікові, я відчула, що серце моє нарешті закалатало так, ніби я щойно пробігла кілька метрів за втікаючим трамваєм. Спершу я не повірила своїм відчуттям, і уважніше придивилася до колишнього однокласника, який саме наминав третю порцію сосисок із картопляним пюре. Але що пожадливіше він запихав до рота квашену капусту, кавалки якої зависли у нього на підборідді, то більше мені хотілося дивитися на це, не відриваючи погляду. Треба визнати, що за час нашого подорослішання, Толя суттєво виріс, але змінився мало. Він і далі був найвищим у класі, округле черевце і далі нависало над шкіряним ременем шкільного костюма, на кожній перерві він бігав до їдальні і ніколи не грав із однокласниками у футбол. Вибрати менш достойний об“єкт для свого першого кохання я навряд чи змогла б.
Прийшовши того дня додому, я зрозуміла, що сталося найгірше: замість недорозвинутості у мене виявилася патологія. Якщо я, хоча і з великими труднощами, але все ж таки ще могла собі уявити зізнатися колись найближчій товаришці у тому, що ніяк не можу закохатися у Майкла Джексона, хоч як не стараюся, то розповісти тій же ж товаришці навіть у найбільшій таємниці, що я закохалася у Толю-акселерата, я не зможу аж ніяк.
По-перше, про це відразу ж дізнається вся школа, бо яка ж товаришка втримає щось подібне у таємниці. По-друге, і це найгірше, про це може довідатися і сам Толя. А цього я вже не переживу ніколи.
Єдиною можливістю вийти із ситуації, що склалася, із честю, я бачила самогубство. До нього я і вирішила вдатися, поки мій сором не став загальновідомим.
Але здійснити це було не так просто, бо у наявності повинні були б бути як мінімум два чинники: по-перше, нікого вдома, по-друге, відповідний настрій. Чекаючи, поки обидва ці фактори співпадуть у часі, я вирішила поки що виливати своє горе у віршах, знаючи ще з шкільних уроків літератури, що половина шедеврів світової лірики була написана саме через нещасливе кохання.
Мій перший вірш називався “Тобі…”
Моє серце в тузі
Дощ гримить у лузі
Не скажу тобі я
Чого плачу я
Місяць світить ясний
Нічка знову темна
Ти такий прекрасний
Я така сумна
Вірш мені сподобався, і я вирішила зачекати з самогубством, аби ще встигнути залишити людству свої безсмертні твори. Наступний мій твір був написаний тієї ж ночі і називався “Тебе…”
Тебе не забуду
Любити буду
Як вічне прокляття
Ця туга моя
Ти навіть не знаєш
І не страждаєш
А я так страждаю,
Що сама не своя
Вранці я прокинулася з почуттям, що не все так погано. Якщо мені не пощастило з коханням, то, можливо, я принаймні ввійду в історію як поетеса, і ще до сніданку написала вірш під назвою “Тобою..”
За тобою тужу
Світом дуже нуджу
І не можу жити
Вже без тебе я
Як життя складеться
Ниткою пов“ється
Та з тобою, серце,
Нерозлучна я
Всі три вірші я записала в окремий зошит і назвала це: “Ти”. Протягом кількох наступних днів я списала віршами всі сторінки тонкого зошита в клітинку, потім ще одного, аж поки зрозуміла, що доведеться завести загальний зошит. Моя творчість того періоду характеризувалася стилістичною єдністю, яка спостерігалася навіть у назвах. Після циклу під назвою “Ти” я написала вінок із п`яти сонетів під назвою “Я”, далі поему під назвою “Ти і я”, потім цикл поем під назвою “Ми” і нарешті протягом трьох безсонних ночей з-під мого пера вийшла кількість віршів, достойна називатися збіркою. Її я назвала “Про нас”.
Література в зошиті і література в житті. Таємниці чоловічого серця.
Минали дні, моє почуття росло і вже не поміщалося в рамках скромного віршування вечорами. Моїми одкровеннями вже було списано не один зошит, але що це міняло? Мені хотілося поділитися з кимось своїми думками, а ще більше хотілося поділитися ними із самим Толею і довідатися, чи є у мене шанси на взаємність. Це було єдиною перевагою мого захворювання у порівнянні із захворюваннями моїх однокласниць. Адже скільки б вони не страждали, жодних шансів на взаємність це їм не давало.
З іншого боку, поведінка Толі від того моменту, коли його особа раптом опинилася в центрі всіх моїх думок і переживань, не змінилася у порівнянні з тим, як він поводив себе раніше. Це могло означати одне з двох: або ж він так само старанно приховує свої почуття, як і я. Або ж ніяких почуттів у нього немає.
Я тішила себе сподіванням, що доля не може бути до мене аж настільки несправедливою, аби правдою виявилося друге припущення, але думка про таку можливість не давала мені спокою, і потреба з’ясувати правду з кожним днем ставала все нагальнішою.
Я довго шукала можливість здійснити це, і нарешті придумала.
Протягом однієї із безсонних ночей я переклала українською “Письмо Татьяны” із роману “Евгений Онегин” і вирішила непомітно покласти це послання до кишені толиної куртки.
Лист починався словами: “Я Вас кохаю, що ж Вам ще?” і завершувався фразою: “Кінчаю, важко прочитать”. Після цього у коротенькому P.S. я пропонувала Толі написати відповідь, покласти її до кишені своєї ж куртки, куртку повісити на другий справа в третьому ряді гачок в гардеробі і не намагатися довідатися ні про що більше. Листа я підписала “Місіс Х”, а до Толі зверталася “Містер У”.
Кілька наступних днів минули мов у гарячці, я щодня по кілька разів навідувалася до гардеробу, сподіваючись побачити толину куртку на зазначеному гачку, але минув тиждень, за ним другий, але Толя роздягався там, де і раніше, і у його кишенях було порожньо. Останнє я наважилася перевірити, побоюючись, аби він не переплутав інструкції і не поклав відповідь у кишеню куртки, повішаної на старому місці.
Так минуло два тижні, і я з такою інтенсивністю перевіряла щодня свою “поштову скриньку”, що на мене почали дивно поглядати чергові по гардеробу, очевидно, запідозривши наміри почистити комусь кишені.
Через два тижні я не витримала, і написала Толі наступного листа, у якому відмовилася від віршованої форми вислову своїх почуттів і передала все своїми словами, намагаючись висловлюватися якомога простіше і доступніше на той випадок, якщо Толя неправильно зрозумів мого першого листа. При цьому я намагалася одночасно і досягнути максимальної відвертості, і не втратити почуття власної гідності, і справити на Толю якомога краще враження. Результатом цього стали конструкції на зразок: “Не подумай про мене зайвого, але я припускаю, що за наявності відповідного ситуативного контексту, емоційне забарвлення нашої імовірної конверсації могло би набути позитивного імпульсу. У зв’язку із моїм прагненням зберегти максимальну анонімність, я пропоную почати із вербально-віртуального типу знайомства із опцією на майбутній перехід до очного спілкування”. Я знову запропонувала Толі, тобто “Містерові У” повісити куртку із відповіддю в кишені на другий справа в третьому ряді гачок в гардеробі і не намагатися довідатися ні про що більше.
Він і не намагався, і протягом цілої наступної чверті з“являвся до школи взагалі без куртки, незважаючи на те, що була зима.
Це могло означати одне з двох: або ж Толя неправильно зрозумів мої листи і вирішив, що таким чином хтось намагається над ним посміятися. Або ж він сам вирішив посміятися з мене, і так підтверджувалися мої найгірші побоювання.
У першому випадку це було боягузтво з боку Толі, у другому – моя поразка. Але що б воно не було насправді, мені треба було витримати з честю випробування, послане мені долею.
Так я і зробила. Наступної ж ночі я написала останній цикл віршів, присвячених моєму коханню до Толі під назвою “Ти недостойний”, урочисто спалила листок паперу із написаним на ньому толиним ім’ям і присягнула собі ніколи більше не закохуватися без взаємності і до кінця своїх днів мстити роду чоловічому за моє сплюндроване перше почуття. Вірш, присвячений цьому ритуалові, я назвала “Клятва”.
Пристрасті по-українськи. Лазарет.
Бабця і життєва мудрість. Мама і життєвий досвід. Ді Снайдер. Точкарік. Батько суворішає.
Все почалося з Ді Снайдера і точкаріка.
Навіть якби Ді Снайдер не зробив у своєму житті нічого, крім написання „Курсу виживання для підлітків», уривки із якого було опубліковано в журналі „Ровесник» у кінці 80-х р.р., він мав би повне право увійти в історію нашого двору як визначна і доленосна особистість. Але Ді Снайдер був крім того ще й музикантом, крутим патлатим рокером, нормальним пацаном із нормальним хаєром, який лабав кайфові соляки на своєму фірмовому фендері, носив потерту косуху і додавав справжнього драйву у кожен концерт. Він не належав до попси типу Джима Моррісона, Сантани, “Лед Зеппелін”, не кажучи вже про якийсь там “Хелловін”, яких слухали і якими захоплювалися всі підряд. Ді Снайдер лабав музон для тих, хто в’їжджає у справжні хард-рокові розклади, вміє цінувати децибели