Выбрать главу
і не шукає в житті легких шляхів. Ді Снайдер лабав музон для хіппі від важкого року, тому він з повним правом увійшов ще й в історію світової рок-музики. Хоча в нашій історії це і не дуже суттєво. Після того, як „Курс виживання для підлітків» було надруковано у кількох номерах “Ровесника”, номери зачитано до дір і надійно сховано від предків, потім переосмислено, обговорено і ще раз перечитано, в нашому дворі нарешті почалася сексуальна революція. Покоління сьогоднішніх школярів наша тодішня дрімучість, напевно, сильно здивує. Сьогодні, принаймні, якщо вірити журналові “Наталі”, зорієнтованому на доволі цнотливу і порядну аудиторію, дівчина може вважати себе фізіологічно неповноцінною, якщо до 13 років їй все ще не вдається позбутися невинності. Я вже не кажу про чоловічу частину аудиторії, яка, щоправда, не читає журналу “Наталі”, але за повноцінність свою починає переживати не набагато пізніше. У наш час це ще не ввійшло в моду, точніше, тільки-тільки входило, чим вносило певний елемент неспокою в усталений периферійний перебіг життя. Наші батьки виховували нас в усвідомленні того, що перша шлюбна ніч має стати справді першою принаймні для нареченої, досвід сексуального життя повинен здобуватися тільки після одруження, а дівчина, яка піддалася на вмовляння хлопця і спробувала забороненого плоду, може спокійнісінько вважати себе збезчещеною і відразу зменшувати свої шанси на щасливе одруження відсотків як мінімум на 50. З іншого боку, потік розбещеної західної цивілізації на теренах позбавленого сексу пострадянського простору ставав все нестримнішим, і публікації на зразок “Курсу” ламали наші традиційні уявлення, хоча перейти від теорії їх ламання до практичного позбування від застарілих уявлень і задавнених комплексів було трохи лячно. Вже самі назви окремих розділів його твору викликали у мене бажання заховати журнал якомога далі, аби його не дай боже не знайшли батьки. Уявіть собі нашу розмову після того, як вони довідаються, що я цікавлюся публікаціями на зразок: “Батьки і сім’я – не можу жити з ними, а пристрелити шкода”, “Що означає занадто рано втомитися від життя?”, “Чи небезпечно робити аборт?”, “Тиск компанії, тиск пива, тиск у сечовому міхурі”. Думаю, це надовго відбило би в мене бажання доводити свою сексуальну зрілість. Крім того, як на мене, деякі із порад західного рокера були дещо суперечливими. З одного боку він закликав: “Не виходьте з дому без презервативів!”, що можна було розуміти двояко: або ж у сенсі “живи поки молодий”, або ж “застергіайся, поки не пізно”. А поки читач ламав собі голову над тим, як же все ж таки варто розуміти цей заклик, Ді Снайдер ошелешував його не менш загадковим: “Щороку три тисячі підлітків захворюють сифілісом, хронічною і дуже заразною формою венеричного захворювання, яке, якщо його не лікувати, може вбити людину. Хіба матінка-природа не мудра?” Спробуйте пояснити, в чому виявляється мудрість матінки-природи і як після такого “благословення” наважитися взагалі виходити з дому, не кажучи вже про презерватив? Крім того, якщо в одних місцях, як це наведено вище, читання рукопису потребувало певного рівня інтелекту, то в інших автор примушував читача відчути себе майже повним дебілом: “Якщо у тебе виникли сумніви, чи ти часом не вагітна, в першу чергу пройди тест на визначення вагітності”. Все логічно, правда не зовсім зрозуміло, де взяти такий тест на пострадянському просторі кінця 80-х, не кажучи вже про те, як ним користуватися. Замість цього читаємо: “Якщо тест дав негативний результат, – значить ти хвилювалася даремно. Але якщо результати тесту позитивні, то тобі доведеться зробити серйозний життєвий вибір”. Для всіх, хто ще не зрозумів, пояснюється детальніше: “Вибір може бути наступним: або ти зробиш аборт (і останнє уточнення для зовсім неуважних), тобто хірургічно перервеш вагітність, або народиш дитину”.
Для тих, хто обирає аборт, Ді Снайдер подає список організацій, до яких можна звертатися за допомогою: загальноамериканська мережа клінік за контролем над народжуваністю, організація “Бертрайт”, Національна федерація абортів. До всіх цих організацій можна звертатися навіть по телефону. Ви не пробували? Не менш простий і доступний вихід із ситуації пропонується і для тих, хто вирішив народити дитину і віддати її на всиновлення: “Проблемами всиновлення займаються різні агенства, такі як “Об’єднана суспільна служба”, “Католицька благодійність”, “Об’єднана федерація єврейських філантропів”. Ти можеш знайти адреси цих організацій у телефонному довіднику”. Спробував би сам Ді Снайдер набрати “09” і запитати телефон “Об’єднаної федерації єврейських філантропів”. Але незважаючи ні на відсутність джину з тоніком, яким добре додавати собі сміливості перед “першим разом”, ні на неможливість спробувати секс на задньому сидінні батькового автомобіля (навіть якби батько і довірив вам його, то для здійснення задуманого, наприклад, у “Запорожці” потрібен був багаторічний досвід у цих справах, початківцеві таке завдання явно не під силу), ні на банальний дефіцит презервативів та їх ненадійність (тоді доступними були переважно вироби вітчизняної промисловості і сумнівної якості), ми все ж таки вирішили спробувати скористатися порадами Ді Снайдера. Місце, яке ми обрали для цього, називалося точкаріком і являло собою крихітне приміщення під дахом одного із будинків у нашому дворі. Ще будучи зовсім дітьми, ми часто переховувалися там одне від одного, граючи у “войнушки” чи “казаки-разбойніки”. Тоді це була порожня і запущена кімнатка над ліфтом, до якої вели вічно незамкнені двері. Коли ми підросли і троє нормальних пацанів із нашого двору не без впливу все того ж Ді Снайдера вирішили створити власну рок-групу і лабати музон з нормальним драйвом, виникла ідея використовувати точкарік як репетиційну крапку. ЖЕК, куди хлопці звернулися із проханням про дозвіл, спершу пішов назустріч молоді і дозволив проводити репетиції у кімнатці над ліфтом. Точкарік почистили, принесли із звалища трохи стільців, які ще можна було хоч якось використовувати, затягли ударну установку і провели першу репетицію. Наступного ж дня працівникам ЖЕКу довелося взяти свої слова назад і піти назустріч обуреним мешканцям кількох сусідніх будинків. Проводити репетиції щойноствореної і дуже перспективної у царині малорозвиненого на той час музичного напрямку під назвою “треш-метал” у точкаріку заборонили, чим спонукали підростаюче покоління перенести основну увагу із аспекту свого культурного розвитку на інші аспекти, зокрема сексуальний. Точкарік вирішили використовувати з іншою метою. Для цього в першу чергу притягли із того ж звалища інші, ще не до кінця знищені меблі і створили сякий-такий інтим. Тьмаве освітлення, вузький диванчик з повистромлюваними подекуди шматками вати і пружинами, магнітофон, касети, пляшки з алкогольними напоями, набір презервативів. За брудною завісою – широка дошка, що дуже нагадувала колишні двері, встановлена на кількох хитких ніжках і накрита поплямленим простирадлом. Хлопці довго не наважувалися запропонувати своїм партнеркам такі імпровізовані умови, але нарешті з“явилася перша пара бажаючих випробувати радощі інтиму за зачиненими дверима. Подібного люксусу нікому з нас, на той час вже одинадцятикласників, скуштувати ще не довелося. Наші тривалі дискусії все ще залишалися суто теоретичними, переконання наших батьків від цього не ставали менш консервативними, наш страх зробити щось недозволене підсилювався недостатньою наявністю засобів надійної контрацепції і все ще модними ранніми одруженнями. Все це зробило наше покоління останнім, яке з такою серйозністю ставилося до дівочої цноти. Тема “Дошлюбні статеві стосунки: за і проти” поступово займала все більше місця у наших розмовах, і врешті перетворилася на головну. Багато хто із нас лише від Ді Снайдера вперше довідалися про те, що дошлюбні статеві стосунки у багатьох країнах вважаються нормальними, а в деяких навіть необхідними, але далеко не всіх це переконало в тому, що так і повинно бути. Ми поділилися на дві категорично не згідні між собою в цьому питанні групи, одна з яких була “за”, а інша, відповідно, “проти”. Я відразу ж і без жодних сумнівів приєдналася до групи “проти”, що не в останню чергу призвело до описаних нижче подій. Що краще: філолог чи програміст? Місіс Х і Містер У. Потаємне листування. Грамотність в чоловікові – не основне. Історія наших із Вітею стосунків, як і належиться кожному першому коханню, починалася дуже романтично. Одного весняного вечора, коли мій батько був переконаний, що я сиджу вдома і готуюся до випускних іспитів, а я була певна, що батько перебуває на уродинах і повернеться додому пізно, ми несподівано зустрілися на вулиці, причому батько зовсім не виявляв ознак характерного для постуродинного стану сп“яніння чи хоча б легкої розлабленості, а я перебувала в товаристві хлопця у пошарпаній шкірянці із довгим хаєром і надписом «Metalica» на чорній футболці. Більше того – батько був помітно роздратований, бо невідкладні справи завадили йому піти на забаву, за що на нього образилися не лише друзі, а і моя мама, яка спеціально з цієї нагоди швидше пішла з роботи і встигла зайти в перукарню. А я не просто ішла поруч із особою чоловічої статі, ця особа мала не лише підозрілий як на смак мого батька вигляд, ми крім усього решта ще й наважилися на хамство тримати одне одного за руки. І це – при першому ж побаченні, у неповні 17, безпосередньо перед завершенням процесу середньої і початком вищої освіти. Самі розумієте – ситуація не з приємних, особливо враховуючи запальну вдачу мого батька, його мрію про зятя з інженерським дипломом і глибоку переконаність, що перша особа протилежної статі, яка переступить поріг нашої чотирикімнатної квартири, рано чи пізно і стане цим зятем. А святим обов“язком батьків є відтягнути цей момент принаймні до закінчення середньої школи. Але все по порядку. Все почалося тоді, коли батьки вирішили подбати про моє професійне майбутнє, тобто десь напередодні закінчення школи. Дискусії на тему: “ким мені бути», тобто «ким стати» точилися в нашій сім`ї і раніше, але інтенсивність і гострота їх зростала поволі, відповідно до наближення моменту видачі атестату про середню освіту. Думки наші, як і належиться в кожній порядній сім`ї, розділилися. Батьки вважали, що найперспективнішою на сьогоднішній день професією є програміст, і намагалися переконати мене вступати до політехнічного інституту. Я абсолютно погоджувалася з ними щодо перспективності, але сумнівалася, чи може людина, в якої при користуваннні газовою плиткою, електричною праскою, а подекуди навіть і простим холодильником вже виникають серйозні проблеми, стати хорошим програмістом. Вже не говорячи про трійку за рік з інформатики, яку вчителька потім таки виправила на п`ятірку, аби не псути відмінний атестат. Але висловити хоча б деякі із