Говорив запально. Пронизливо дивився з-за столу в суворі очі селян — у кожному куркуля, ворога бачив. Туманилось у голові, туманилось у серці. Здавна заздрив Терентію Верхуші. Люди перед ним — стелються. І старе, і мале здаля вітаються. На всі руки майстер Верхуша: самопрядку виточить — аж грає, піч змурує — замилуєшся, колесо зробить — горя не знатимеш. «Бояться, — думав Панас, свердлячи чорними очима спокійне обличчя Терентія. — В багатство на своїх руках в'їде — підсолоджують про всяк випадок. Бо що то любов, коли не бояться?»
— Куди люди, туди і я, — тихо відказав Верхуша і поклав на коліна свої великі, засмаглі, з щедрими синцями руки. — Голова тріщить. Хіба знаєш, як воно краще?
— Ви чуєте, люди? — гукав Бруханда, гупаючи по столу кулаками, — Це Верхуші серед вас воду мутять! Та минулося вже їхнє, давно минулося. По вітру пустимо куркульські душі!
…Руки на підвіконні. Зверху — зморшкуваті, а долоні світло-жовті, од віжок — дві смужки, іншої роботи не знали. Та ще від хімічного огризка синь на пучках. І на губах знайомий присмак хімічного олівця, ледь гіркуватий. Все життя слинив.
Хтось торохнув дверима бригадної хати. Озирнувся — порожньо. Вітер бавиться — Верхушиха причинила нещільно. Вітер помчав до стайні, куйовдив стріху, а стукіт лишився в хаті. Знайомий, настирливий, болючий. Бруханда стиснув голову долонями, затулив вуха. А стукіт тривав. Долоні — м'які, і пальці пітні. На голому рудому черені — маленька подушка та дві дитячі голівки, мов маківки. Вчепився пальцями в край подушки, смикнув — дві голівки, мов маківки, об рудий черінь. Сини мої, сини… Люди сміються — і нишком, і відверто. Сиву голову на руки, а вітер за вікном — у-у-у-у-у-у-у. Шибки деренчать.
На зелене плаття — білий халат: полотно в лузі. Полотняне обличчя, руки тремтять:
— Дідусю, в район треба…
Молоденька фельдшерка наполохалась. Навіщо? Йому помирати, йому й вирішувати:
— На машині не поїду.
Шофер ляснув рукавицями, забігав по хаті:
— Начальство мене чекає.
«Чого, старий, воду вариш? Помирав би вже, чи що…» — бачить Терентій в очах фельдшерки. А потім самому став соромно: таке подумав про дівчину. Сльози на віях, ось-ось заплаче. А хіба він винен? Весь вік колеса робив, в останню дорогу — на колесах, його руками сотворених.
— На машині не поїду…
І тиша. Пітьма. Сцена. Зі сцени, з голубого мерехтіння — сніп світла. Зіщулився Терентій на гальорці, не ворухнеться. Усього набачився, прислужуючи в театрі, а такого дива не бачив. Хвилі котились на золотий берег, а в хвилях — сонце. Занудився Терентій у місті, де й небо — не небо: дахами заґратоване, димом посмуговане. А тут, на тобі,— сонце. Справжнісіньке, ще й беріг зелений. Тепер Верхуша щовечора підмете на сходах, вулицю мітлою закосичить — і на гальорку.
Радів, мов дитина: подався з села — знайшов і зелений берег, і сонце. Хай їм і батьківський верстак, якого власноруч рубав Бруханда, і земля, і худобина. Проживе якось. А на серці темінь… Вулиця перед театром здається нивою, і Терентій ходить по ній з мітлою, неначе з лантухом зерна. Сходи — гладенькі, натреш щіткою, торкнешся рукою — спиця чи обід у долоні?
Одного разу пробрався на сцену, хотів зблизька поглянути на сонце, зійти на зелений берег, — а там ліхтарики та ще клапті краму розмальованого. І нема ні сонця, ні зеленого берега. Вранці вулиця лишилась непідметеною. Перед Верхушею стелились ниви, межі не зеленіли на них, і було очам дивно од того, незвично.
…Підійшла Наталка заплакана, нахилилась:
— До лікарні треба, Терентію. Послухай людей, правду гомонять.
Напряжіть підводу, не хочу на машині.
— Не хоче на машині, — заголосили баби.
— Гм… не хоче на машині, — ворухнув широкими плечима шофер.
— Не хоче на машині? — нарешті розчув син і шарпнувся з хати.
— Востаннє на своїх. Вік робив… Востаннє… — шепотів Терентій, перекочуючись на подушці сивою, пелехатою головою.
Голосила Наталка, а він — поглядом у стелю: і тріщини в'юнились перед ним, і клубок розплутувавсь, котячись по білій стелі…
Нарешті коліс збиралося багато, вони громоздились у повітці за хатою. А він усе відкладав цей день, сам нетерпляче очікуючи на нього, як чекають свята, із сумною здогадкою, що слідом настануть будні. Одягав білу сорочку і довго мив руки у діжці. Після миття долоні пахли дубовою корою. Розводив вогонь у рівчаку, під сталевою каскою, повною смоли. Тріски та стружки брались прозорим полум'ям, а смола булькала і стріляла чорними пухирями. Терпкий синій дим стелився по городу, над картоплинням та лисіючими кущами порічок.
Терентій котив кожне колесо стежкою, ледве торкаючись пальцями обода, вішав на хрестовину, збиту з ліщин. Колесо крутилося, хизуючись білою, виточеною з берези колодкою і струнами спиць. Тоді брав квача, вмочав у смолу і легенько торкався деревини. Смола застигала, колодка ставала чорною і блискучою. Злегка квацав зчепірені копитця обода, різким рухом ставив колесо на землю, штурхав під кущ барбарису, де все ще дзвеніли бджоли. І знову дибав до повітки, котив по стежці, квацав смолою, а мимо, шляхом, їхали вози з жінками та чоловіками, і чулося стомлено-голосисте:
— Бог у поміч!
— Щоб не було зносу…
Відповідав приязно, статечно:
— Спасибі…
Сідав на пагорку у білій сорочці, що пахла смолою, дослухався, як із зелені викочуються, дрімотно дихаючи, сутінки, а в саду раз по раз гупають яблука. Сад був великий і родив через рік. Гілля лягало на конюшинище, вдавлювало в землю дубові підпірки. Восени пахло зів'ялим листям, золотими антонівками і рожевими путинками. Листя опадало на посмугований Верхушиними колесами шлях.
Шлях був широкий, але короткий до загального двору, губився серед залізодашних контор, складів і стаєнь для виїзних. На шляху з'являвся Бруханда — опецькуватий, у новому, підшитому хромом галіфе, з картонною папкою, стриноженою червоними поворозками.
У папці були борги — давні й сьогочасні, великі й ще більші — за корову, за підсвинка, за сотку землі і за кожну яблуньку та грушку. Люди замикали двері, завішували вікна або пересиджували в зелені. Бруханда строго чимчикував порожніючим селом, і курява осідала на хромових передах його чобіт.
Терентій виходив за ворота, сідав на морхлий криж в'яза, згортав цигарку з самосаду, Бруханда обережно розкривав папку, слинив м'які, червоно-сині папірці з темними тріщинками від копірок, співчутливо плямкав товстими, рожевими, мов кров'янки, губами:
— Д-д-да, Верхушо…
— За три?
— За три… Усе твої яблуні — рік вродить, рік не вродить, а з графи не випадає. Та ти не думай, нам самим, брат, ці недоїмки поперек горла стоять. У район не являйся. Така дурна робота…
— Дурна…
— Що?
— Робота, кажу, дурна.
— Но-но!.. Служба.
— Служба…
— При державі.
— Багато тільки щось вас — при державі… Куди палицю не кинь — в агента влучиш. Не в фінансового, так в іншого.
— Но-но!.. За такі балачки, знаєш?
Пахкав цигаркою, перепитував:
— За три?
— Сказано вже. Достукаєшся — опишу.
— Нема закону такого.
— Ги-ги-ги… Закон знайдемо…
Рідко пив Терентій, хай вона вік стоїть перед ним — байдуже; одного ж осіннього дня добре випив. Вітер стугонів у голому, холодному гіллі, низько над садом пливли чорні хмари, а він любовно вбирав яблуні та груші в солом'яні корсети, причісував, обкопував, підмальовував — і наспівував стиха пісню, таку ж сумну, краючу серце, як і простуджений голос осіннього вітру. А взимку, коли сад заснув, Терентій спиляв яблуні — всі до одної, і молоді, і старі. Не дозволив нікому — тяг їхні рукасті тіла по заметах, розбризкуючи по білому снігу золото соломи, якою вбирав восени кожну, мов дитину; гілля зорювало наст; заходило рожеве сонце, і наст ставав схожим на пошматовані груди. Терентій не зміг би цього вчинити ні навесні, ні влітку, ні восени, коли дерева були живими, — тільки взимку. Але ранньої весни яблуні та груші все одно відчули, що їх ошукано і вже ніколи не красуватись їм травневим цвітом, відчули і заплакали. Плакали пеньки в саду, як не замуровував Верхуша їхні рани глиною, щоб могло скоріше і легше вмерти коріння, — плакали, мокріли обрубані стовбури на пригребиці, плакав Терентій теплими травневими ночами, коли мав зацвітати і не зацвітав зрубаний сад…