За вікном шум, за вікном шепіт — невловимий, тихий.
— Гей, хто там бродить?
Тіні бродять навколо Бруханди. А найбільше тіней — номенклатурних. Скільки їх було на віку — стояв перед комісіями, комітетами і підкомітетами. Каявся, плакав, умолював. І за дитячі голівки на рудому черені, і за власні хороми, і за схованку (попав у полон, тихцем додому пробрався; жінка в пристінок замурувала, їжу — у віконце, півтора року ховався, стінка обвалилась — без ока лишився; влітку сорок третього до партизанів подався; повернувся в село разом з нашими — герой, око в боротьбі втратив, на десяток сіл — один мужчина з номенклатурних, у район його! — вже потім униз котився) — за все били його, критикували, робили профілактику…
І виправлявся. Каявся перед людьми, знову оступався й знову каявся, дивився з трибуни хитро: все одно моє зверху буде. Та й вини не відчував особливої. Помилялись там, високо, він тільки прислухався до голосу старших. Він, Панас Бруханда, людина маленька, такий собі гвинтик — у який бік крутитимуть, туди й лізтиме. А говорив з односельчанами ввічливо, мало не кожному руку тиснув, не те що тоді, в тридцятих. Та й народ не той пішов — усе більше атестованих…
Яких тільки посад не перебрав — приходили молоді, вченіші, випроваджували Панаса. Всівся на бригадирство — спокійніше. Тут атестат не в поміч, господарювати вмій, людей підганяти. І все ж на молодих зорив з острахом: що на умі? Сьогодні біля коней з пугою, а згодом його, Бруханду, за бороду: злазь, старий, приїхали. Син Верхушин, дарма що в літах, на агронома вчиться, а ще влітку солому скиртував. Нинішній голова під ним, Брухандою, ходив, коней у приводі стьобав, тепер, бач, куди вибрався, і все на своє верне, аж мороз іноді в Панаса по тілу.
І незатишно, і боязко сьогодні Бруханді. Весняний вітер гайсає за стіною бригадної хати, благеньку стріху шарпає. Завжди активістом був. Потомственим. А нині земля з-під ніг пливе. І зовсім вона не така, якою уявлялась, — просторіша, щедріша. Де схибив, де посковзнувся? Хіба хотів гіршого? Життя не жалів, здоров'я. Себе теж не забував, що правда, то правда, — хто собі ворог? А якщо помилявся коли — де святі на цьому світі, де?
Бруханда зіперся ліктями на дощатий стіл, голову — на руки. Стіл скрипить хоровито, страшно. Чого ви вп'ялись у мене своїми очищами, люди? І знову цей стук дитячих голівок об голий черінь, і кострубаті сліди від Верхушиних яблунь на білому, мов пелюстки цвіту, снігу, і розпухла папка з червоними поворозками… Геть! Це все Верхушиха наврочила. Вона, бісова баба. І про синів вона…
Згадав Панас про синів, заскреготів зубами, неначе старий, розхитаний стіл; засмоктало під серцем. Кинувся з хати — не міг більше лишатися між стін, завішаних табелями та пожовклими плакатами. Вітер рвонув поли кожуха, ударив в обличчя, сльозу змахнув. Одну, другу, третю. Остовпів Бруханда: змалку не плакав…
Холод невмолимо відбирав пальці рук і ніг, повз до грудей, і вже обличчя Наталки, що нахилилась, немов крізь скло.
— Терентію, телеграму синові…
Старий ворухнув сухими губами:
— Не смій… Не вмирати ж ліг. Аби од учоби хлопця відривати…
Холод нахабнішав, і віддалялося Наталчине обличчя. Не встигне меншенький. Так і не побачаться більше. Що ж, від'їжджав — прощалися. Нема чого задля батька книги лишати. Хай вчиться. Бо дуже хочеться йому, Верхуші, щоб став син агрономом і посадив навколо села яблуні.
— Наталко, га, Наталко…
— Я тут, Терентію.
— Прочитай листа від меншого.
— Якого листа?
— Отого, про яблуні…
Скрипнуло віко скрині, папери зашелестіли. Подала фельдшерці.
— «Здрастуйте, тату і мамо. Пише вам…»
— Далі.
Не терпиться Терентію, боїться, що холод заполонить усе тіло, перш ніж листа дослухає.
— «Питався я, батьку, у викладачів і сам багато книжок розумних читав. Уже й планик накидав, як і що. Тільки закінчу інститут, повернусь у село — отам, за клубом, сад садитимемо. І буде той сад великий та гарний, ще ніхто таких садів не саджав у нашім краю. І обабіч доріг насадимо яблунь. І будуть наші дороги, неначе сади…»
— Біля двору — підвода…
— Син привів підводу…
Баби загомоніли, носами — у шибки. Увійшов старший син, вибачливо усміхаючись. Він усміхався так часто, з тих пір, коли його контузило:
— Розказав їздовим, вони сіно на обочину, вези, кажуть, батька…
Стіни хати, в якій жили його батько і дід, здалися Терентію тісними, а вікна — темними. «І чого я мушу вмирати серед цих стін? Дід помер у полі, під возом, а батько — грюкнули дерев'яним молотком по колесу, схилились на верстак і померли». Він знає, що вже не зробить жодного колеса, не виструже жодної спиці, бо холод заповзає в груди. Ага, одягають. Тільки б швидше. Фельдшерка нахилилась, очі заплакані. Молоде. Ні-ні. Він шарпнувся від неї, похитав головою:
— Сину…
Сказав тихо, дивився в синові очі. Син зрозумів, нахилився над ним, обережно взяв на руки. «А я ж його колись на одній долоні до стелі підкидав. Садовив на плече, він перебирав рожевими ніжками і сміявся. Потім його контузило. Це було вже пізніше, коли він виріс. Меншого б теж могло контузити або вбити…» Добре, що сини ростуть повільно, як дуби.
Вони протиснулись у двері, пройшли темними сінцями і вийшли на подвір'я. Терентій побачив небо, воно було далеке і бліде. Очі сльозились, і він зрозумів, що вже ніколи не роздивиться неба по-справжньому. Тоді старий уявив небо, яке бачив у молодості, — близьке, запашне, темно-синє з білими зернами зірок, — і повеселішав. Він спробував повернути голову набік, і син зрозумів батька. Метушились баби, сіпала за рукав фельдшериця, рюмсала Наталка, а син спокійно і зосереджено ступав городом. Земля була ще тверда, мерзла, подекуди в чорних блюдцях сіріла водяниста крига. Вона ламалася під синовими чобітьми, зойкала. Пеньків не було видко, стояли молоденькі світло-чубі яблуньки і груші, сивів вишняк, колюче плетиво порічок та аґрусу…
А Терентій бачив весну, світло-зелені листочки на кущах, розлогі, поважні яблуні в білих шатах. Яблуні простягали до нього своє гілля, схоже на мозолясті робочі руки, і кожна квітка була ніжна, рожева, як вуста дитини на сході сонця. Дерев було багато. Вони виростали з землі, немов гуси-лебеді піднімалися з лугу, навіть там, де він їх ніколи не садив. Терентій підвів голову, щоб побачити межу тому саду, і не побачив межі. Одцвітали яблуні, на вітах з'являлись зелені пуп'янки, наливалися соком, і вже пашіли сонцем рум'яні плоди — золотисті антонівки і рожеві путинки. А потім сад зацвітав знову — попереду було стільки весен… Плив Терентій безкінечним квітучим садом, і білі суцвіття вичерпували смуток його душі.
Одяг вуздечку на виїзного, раптом — щокою до тварі: сухої, теплої. Кінь жував мундштук, над білими зубами — гумові губи. В обличчя тицьнувсь — лише він розумів Панаса. Усі залишили його; навіть дружина — неначе хмара. Тиняється по кімнатах — хата добротна, з дубового бруса, під черепицею, — і до господарства руки не лежать. Чорна хустка, бліде обличчя — богомільною на старість зробилася. Все за синів поклони б'є, за невісток, за внуків. А синам що? Обоє на шахтах працюють, гроші загрібають — дай бог кожному. Раз у два роки зводять старих відвідати. Бачите, ніколи, — дружини на море хочуть. А для кого хороми зводив, ночей недосипав? Хоч квартирантів приймай — пустка. Думав: сини в землі не копатимуться, в чини виб'ються, хай і в маленькі (навіщо великі?), внуки підуть, від людей повага — династія Брухандів, усі на відповідальних… А воно бач, як повертається. Кому бригаду здасть, коли ноги не носитимуть? Верхушиному синові, отому зашмарканому агрономчику? Гордився садибою — перша в селі. Планував… А старший: