А ротів дедалі більшало. Восени майже в один день чотири свині привели тридцять одне порося, і всі до одного плямисті. А оскільки Наполеон був на фермі єдиним кнуром, то неважко було вгадати їхнього батька. Відразу потому оголосили: щойно придбають цеглу і деревину, у садку за будинком зведуть школу. А поки що Наполеон навчав поросят на кухні. Вони тренувалися у садку, і їх тримали окремо від іншого молодняка. Десь тоді вийшло розпорядження про те, що коли свиня зустрінеться на стежці з іншою твариною, то тварина мусить поступатися свині дорогою. А також про те, що всі без винятку свині — великі і малі — у неділю мають привілей носити на хвості зелену стрічку.
Рік видався порівняно сприятливий, та однак бракувало грошей. Потрібно було купити для школи цеглу, пісок, вапно і треба було знову заощадити гроші на устаткування для вітряка. Треба було купити гас для ламп, свічки для будинку, цукор для Наполеонового столу (він заборонив його вживати всім іншим свиням, мовляв, від нього гладшаєш). І, звичайно ж, треба було поповнити реманент, купити цвяхів, мотузок, вугілля, дріт, металобрухт та сухарі для собак. Продали копицю сіна та частину картоплі, а кількість яєць за угодою збільшили до шестисот на тиждень. Отож кури заледве змогли висидіти достатньо курчат, щоб не зменшилося загальне поголів’я. Пайки, і без того врізані у грудні, в лютому ще поменшали, а у стійлах заборонили ліхтарі — треба було заощаджувати гас. Проте свиням велося непогано, і, попри всі злигодні, вони продовжували жиріти. Якось наприкінці лютого із занедбаної ще Джонсом маленької броварні за кухнею подвір’ям рознісся приємний, терпкий і збудливий запах, якого тварини доти не чули. Хтось повідомив, що то пахне варений ячмінь. Кожен жадібно донюхувався, міркуючи, що то, певно, на вечерю готують ячмінну кашу. Але ніякої каші на вечерю не було, а натомість наступної неділі оголосили, що й надалі увесь ячмінь призначається свиням. Вигін за садком уже засіяли ячменем. А невдовзі просочилася новина, що кожна свиня до свого щоденного раціону отримує пінту, а Наполеон — цілих півгалону пива, яке йому незмінно подавалося у супниці із сервізу «Королівське дербі».
Та, незважаючи на всі тяготи, всім ставало легше від усвідомлення того, що, хай там як, але тепер вони живуть куди краще, аніж колись. Побільшало співів, промов і процесій. Наполеон звелів раз на тиждень проводити Стихійну Демонстрацію, на якій мали відзначати битви й звитяги «Колгоспу тварин». У призначений час тварини полишали роботу й марширували військовими шерегами по колгоспних територіях. Свині на чолі, а за ними — коні, корови, вівці і останніми — птахи. Пси ступали обабіч процесії, а попереду всіх викроковував Наполеонів чорний півень. Боксер і Конюшинка завжди несли зелений прапор з ратицею та рогом і гаслом «Хай живе товариш Наполеон!» На честь Наполеона декламувалися вірші, Пищик повідомляв усі подробиці нечуваного зростання виробництва продуктів, а потім стріляли з рушниці. Вівці були найактивнішими учасниками Стихійних Демонстрацій, бо якщо хтось дорікав (як іноді траплялося, коли поблизу не було свиней чи собак), що марнується час, чи що йому нудно стояти і мерзнути, то вівці глушили все потужним беканням: «Чотири ноги — добре, дві ноги — погано». Та загалом, тварини любили такі урочистості, їх тішило зайве нагадування, що вони самі собі господарі, що трудяться для свого власного блага. Отож пісні, процесії, Пищикові цифри, рушничні постріли, кукурікання півня, тріпотіння прапора хоч ненадовго відганяли думки про порожні шлунки.
У квітні Колгосп проголосили республікою, і одразу виникла потреба в президенті. Наполеон був єдиним кандидатом, і його одноголосно обрали. Того ж дня повідомили, що знайдено нові свідчення Сніжкової змови з Джонсом. Виявилося, що Сніжок не лише намагався сприяти поразці у Битві під Корівником, як вони спочатку думали, але й відкрито воював на боці Джонса. Не хто інший, як він очолював людські сили й кидався в атаку з кличем «Хай живе людство!» А Сніжкове поранення, про яке ще дехто пам’ятав, — від Наполеонових зубів.
Серед літа у Колгоспі несподівано з’явився ворон Мойсей, якого вже й встигли забути. Він анітрохи не змінився, не працював і, як раніше, правив своєї про ту ж Цукеркову Гору. Бувало, злетить на пеньок, затріпоче крильми і базікає годинами — аби хто слухав. «Там угорі, товариші, — і він урочисто піднімав до неба великого дзьоба, — там угорі, якраз на іншому боці он тієї темної хмари, яку ви зараз бачите, височіє Цукеркова Гора, щаслива країна, де ми, бідолашні тварини, назавжди спочинемо від праці!» Він навіть стверджував, що якось, високо злетівши, побував там і на власні очі бачив вічні поля конюшини, лляні висівки й цукор-рафінад, що росте прямо на живоплоті. І дехто йому вірив. Вони міркували, що їхнє життя голодне й злиденне, тож хіба не було б справедливо, якби десь існував кращий світ? Ставлення свиней до Мойсея було важко зрозуміти. Вони зневажливо заявляли, що його розповіді про Цукеркову Гору — нісенітниця, проте не проганяли його з ферми. А він хоч і не працював, проте щодня мав від них півсклянки пива.
Копито загоїлося, і Боксер заходився працювати як ніколи доти. А втім, того року всі тварини працювали, як каторжні. Окрім звичної роботи на фермі та будівництві вітряка, була ще школа для поросят: її почали зводити у березні. Часом було важко зносити довгі години тривалого недоїдання, але Боксер не скаржився. Ні в його словах, ані в роботі ніде не було навіть натяку на те, що його сила вже не та, що колись. Лише його вигляд трохи змінився: вже не лисніла шерсть, а великі стегна немов усохлися. Дехто казав: «На весняній травичці Боксер оклигає». Однак настала весна, а Боксер ніяк не міг очухатися. Іноді, коли він щосили налягав на величезний валун, якого тягнув нагору каменоломні, здавалося, що він тримається на ногах лише завдяки силі волі. У такі хвилини видно було, як його губи шепотіли: «Я працюватиму ще завзятіше». Сказати це уголос в нього вже бракло сил. І знову Конюшинка й Бенджамін благали його берегтися, але Боксер наче їх і не чув. Наближалися його дванадцяті роковини. Та його обходило лише одне: як би навезти чимбільше каменю до пенсії.
Якось пізнім літнім вечором Колгосп сполошила чутка, що з Боксером щось сталося. Він сам зголосився зробити до вітряка ще одну ходку з каменем, і, мабуть, так воно й було. А невдовзі прилетіли двоє голубів і сповістили: «Боксер упав! Лежить на боці і не підводиться!»
Усі, хто міг, кинувся до вітряка на пагорбі. Там, випроставшись між дишел, лежав Боксер і не міг навіть підвести голови. Його очі потьмяніли, а боки були мокрими від поту. З рота у нього тяглася цівочка крові. Конюшинка впала біля нього на коліна.
— Боксере! — скрикнула вона. — Що з тобою?
— Щось у легенях, — мовив той спроквола. — Пусте. Доведеться вам кінчати вітряк без мене. Каменю навезено чимало. Все одно мені лишилося працювати тільки місяць. Чесно кажучи, я вже чекав пенсії. А коли Бенджамін постаріє, то йому, певно, також дадуть пенсію. Удвох воно буде веселіше.
— Тобі потрібна негайна допомога, — сказала Конюшинка. — Збігайте-но хтось та повідомте Пищика про те, що сталося.
Усі одразу помчали до Пищика, і залишилися тільки Конюшинка й Бенджамін, який приліг біля Боксера й довгим хвостом мовчки відганяв мух. За чверть години з’явився Пищик, співчутливий і турботливий. Він повідомив, що товариш Наполеон з незмірною скорботою довідався про недугу найсумліннішого працівника Колгоспу і оце якраз робить усе, щоб улаштувати Боксера в віллінґдонський шпиталь. Тварини дещо занепокоїлися від такої звістки. Бо ще ніхто не потикався з ферми, окрім хіба що Моллі та Сніжка, і їх жахала думка, що їхній хворий товариш потрапить до людських рук. Проте Пищик їх заспокоїв і сказав, що ветеринар в Віллінґдоні гарний фахівець і легко вилікує Боксерову недугу. Не те що на фермі. А десь за півгодини, коли Боксерові трохи покращало, йому допомогли звестися на ноги, і він якось дошкандибав до стійла; там Конюшинка й Бенджамін уже приготували йому м’яку солом’яну підстилку.
Два дні Боксер лишався у стійлі. Свині прислали велику пляшку з ліками рожевого кольору, яку знайшли в аптечці у ванній, і Конюшинка двічі на день після їжі поїла ними Боксера. Увечері вона лежала в стійлі і розмовляла з ним, тоді як Бенджамін відганяв мух. Боксер удавав, що не особливо переймається. Якщо він швидко одужає, то може сподіватися, що проживе ще років зо три: він чекає тих погідних днів, коли зможе пастися у закутку великого пасовиська. А тоді матиме час і для навчання та інтелектуального розвитку. Він зізнався, що хоче решту життя присвятити двадцяти двом літерам, яких йому досі не вдавалося осягнути.