Але Бенджамін та Конюшинка могли провідувати Боксера лише після роботи. А десь опівдні по нього приїхав фургон. Всі саме під наглядом свині прополювали ріпу, коли з подивом побачили, як від хлівів до них щодуху мчить Бенджамін і щось горлає. Вони вперше бачили Бенджаміна таким збудженим, як і те, що Бенджамін щодуху гасає.
— Мерщій! Мерщій! — гукав він. — Мерщій сюди! Вони забирають Боксера!
Незважаючи на свиню, тварини кинули роботу й помчали до хлівів. Таки справді, у дворі стояв великий критий фургон, у нього були впряжені двоє коней. З одного боку на фургоні був напис, а візникував хитруватий чоловік з насунутим на очі капелюхом. Боксерове ж стійло було порожнє.
Тварини з’юрмилися навколо фургона.
— До побачення, Боксере! — гукали вони. — До побачення!
— Дурні! Дурні! — заволав Бенджамін, стрибаючи навколо них і б’ючи копитцями об землю. — Дурні! Та ви погляньте, що написано на фургоні!
Тварини притихли. Мюріел по літерах почала читати напис, але Бенджамін відштовхнув її і сам посеред мертвої тиші прочитав його:
— «Елфред Сіммондз, коновал і клеєвар, Віллінґдон. Гендляр шкурами, кістковим борошном і щенятами». Невже не розумієте, що це означає? Вони ж забирають Боксера на шкуродерню.
Тварини скрикнули від жаху. Чоловік на козлах раптом шмагонув коней, і фургон рвонув з подвір’я. З розпачливими криками всі кинулися навздогін. Конюшинка вирвалася вперед, але фургон помчав швидше. Конюшинка на своїх товстих ногах силкувалася скакати ще швидше, але спромоглася лише на легенький галоп.
— Боксере! — гукала вона. — Боксере! Боксере!
І тоді, немов почувши той ґвалт, у задньому віконці фургона з’явилася Боксерова морда з білою смужкою на носі.
— Боксере! — несамовито горлала Конюшинка. — Боксере, тікай! Мерщій тікай! Вони везуть тебе на погибель!
Тварини підхопили її крик:
— Тікай, Боксере, тікай!
Але фургон швидко мчав, віддаляючись від них. Хтозна, чи почув Боксер Конюшинку. Але за хвилину його голова зникла у віконці і у фургоні почулося гупання копит: то Боксер намагався вирватися на волю. Колись від кількох ударів Боксерових копит фургон розлетівся б на друзки. Та ба! Сили полишали його, і невдовзі удари копит ослабли, а тоді й зовсім стихли. Тварини розпачливо благали коней, що були впряжені у фургон, зупинитися.
— Товариші! Товариші! — волали вони. — Не везіть на погибель свого брата!
Але їм, нерозумним, годі було збагнути, що й до чого: вони лише пригасли вуха й помчали ще швидше. Боксер більше не виглядав у віконце. Надто пізно хтось кинувся наперед, щоб зачинити браму з п’яти перекладин. Бо фургон уже її проїхав і швидко віддалявся. Більше ніхто не бачив Боксера.
Через три дні стало відомо, що, незважаючи на всю допомогу, яку лише можна було йому надати, він таки помер у віллінґдонському шпиталі. Пищик усім оголосив цю новину. Він сказав, що до останньої хвилини залишався з Боксером.
— Це була найзворушливіша мить у моєму житті! — піднявши ратицю, Пищик утер сльозу. — Я до кінця стояв біля його ліжка. Останнє, що він сказав, напруживши всі сили, це те, що єдине, за чим він жалкує, що не побачить готового вітряка. «Уперед, товариші! — шепотів він. — Уперед в ім’я Повстання. Хай живе „Колгосп тварин“! Хай живе товариш Наполеон! Наполеон завжди правий!» Отакі були його останні слова, товариші.
Тут Пищик несподівано вмовк і підозріло заозирався на всі боки.
А потім продовжив, що коли забирали Боксера, нібито ширилися безглузді й злісні чутки. Бо на фургоні, яким відвозили Боксера, дехто помітив слово «Коновал». І через це зробив хибний висновок, що Боксера нібито відправляють до шкуродерні. Тяжко повірити, зітхнув Пищик, щоб хтось із тварин докотився до такого. Вони ж не думають, обурено вигукував він, підстрибуючи і вимахуючи хвостиком, що улюблений вождь товариш Наполеон здатний на таке? Насправді ж усе дуже просто: фургон раніше належав живодерові, але потім його придбав ветеринар і не встиг зафарбувати старої назви. Тому й виникло це непорозуміння.
Тварини відчули неабияке полегшення. А коли Пищик яскраво змалював останні хвилини Боксера, виняткову увагу до нього, ті ліки, за які платив Наполеон, незважаючи на те, що вони були страшенно дорогі, у них розвіялися останні сумніви. Їхню скорботу за померлим тамувала думка про те, що, принаймні, він помер щасливим.
Наступної неділі на ранковому мітингу з’явився сам Наполеон і виголосив коротку промову про Боксера. Він казав, що у них не було можливості привезти останки їхнього оплакуваного товариша і поховати його на фермі, зате він звелів зробити із лавра, що ріс у колгоспному садку, великий вінок і покласти на могилу Боксера. За кілька днів свині планували урочистості, щоб пом’янути Боксера. Свою промову Наполеон завершив двома улюбленими гаслами небіжчика: «Я працюватиму ще завзятіше» і «Товариш Наполеон завжди правий». Він підкреслив, що кожній тварині варто було б засвоїти ці гасла.
У день поминальної учти з Віллінґдона приїхала підвода бакалійника й привезла великий дерев’яний ящик. Тієї ночі було чути оглушливий спів, а потім — щось схоже на люту сварку, яка близько одинадцятої завершилася дзенькотом розбитого скла. Наступного дня й до обіду будинок наче вимер, і поширилися чутки, що свині десь роздобули грошей на ще один ящик віскі.
Розділ X
Минали роки. Змінювалися пори року, збігало недовге життя тварин. І от окрім Конюшинки, Бенджаміна, ворона Мойсея та кількох свиней вже не лишилося тих, хто пам’ятав старі дореволюційні часи.
Здохла Мюріел. Здохли Квітка, Джессі та Пінчер. Не стало й Джонса — він завершив свої дні у притулку для п’яниць у іншій частині країни. Забули Сніжка. Забули Боксера, окрім хіба тих, хто його особисто знав. Конюшинка стала старою товстою кобилою із закостенілими ногами і сльозавими очима. Минуло вже два роки, як вона досягла пенсійного віку, проте жодна тварина так ніколи й не виходила на пенсію. Вже давно не велося розмов про те, щоб відгородити частину пасовиська для перестарілих тварин. Наполеон тепер став зовсім зрілим кнуром, вагою в півтора центнери. Пищик так розжирів, що ледве бачив на очі. Лише старий Бенджамін не змінився, хіба навколо морди ще більше посивіла шерсть. З часів смерті Боксера він став ще похмурішим.
Тепер Колгосп налічував куди більше живності, хоча й приріст був не такий, як очікувався у попередні роки. Народилося багато тварин, для яких Повстання було тьмяною легендою, яка передавалася з вуст у вуста. А інші, ті, яких купили, про це навіть і не чули. Тепер, окрім Конюшинки, у Колгоспі було ще троє коней. Хороші й кремезні, сумлінні трудівники й непогані друзі, але надто вже тупі, бо жоден так і не спромігся вивчити абетку далі літери Б. Вони визнавали все, що чули про Повстання й засади Тваринізму, особливо від Конюшинки, яку майже по-синівському шанували, хоча й навряд чи вони багато з того збагнули.
Тепер Колгосп став заможнішим і краще організованим: він навіть розширився на два лани, які викупили у містера Пілкінґтона. Нарешті успішно завершили вітряк, мали молотарку й свій елеватор, а також різні нові будівлі. Вімпер придбав собі візка. Проте вітряк так і не використовували для вироблення електроенергії, а лише мололи на ньому зерно, з чого мали неабиякий прибуток. Тепер тварини тяжко працювали, зводячи ще один вітряк: нібито на ньому вже точно мали встановити динамо-машину. Але ніхто вже не заїкався про добробут, про який колись так мріяв Сніжок — про стійла з електричним освітленням, холодною та гарячою водою і триденний робочий день. Наполеон розвінчав ці ідеї як такі, що суперечать духові Тваринізму. Справжнє щастя, переконував він, у старанній праці і стриманому житті.
Здавалося, господарство стало заможнішим, хоча самі тварини багатшими не стали, окрім, звісно, свиней і псів. Можливо, це пояснювалося тим, що вже надто багато розплодилося свиней та собак. Хоча і в ледарстві їх важко було звинуватити. Пищик не втомлювався пояснювати, що з цією організацією та доглядом за фермою у них просто прірва роботи. Для затурканих тварин більша частина тієї роботи була геть незбагненною. Навіть попри те, що Пищик їм розказував, як насправді свиней щодня виснажують всілякі «папки», «звіти», «протоколи» й «доповідні». Тобто великі аркуші паперу, які належало рясно списувати, а тоді одразу ж спалювати в грубі. А це має першочергове значення для добробуту Колгоспу, зазначав Пищик. Однак ні свині, ні пси самі не виробляли харчових продуктів, зате їх самих було не злічити, та й на апетит ніхто з них ніколи не скаржився.