У збруярні свині облаштували свій штаб. Там вечорами за допомогою книжок, які поприносили з будинку Джонса, вони вчилися ковальству, теслярству та іншим корисним ремеслам. Сніжок ще й залучав інших у, як він казав, Комітети тварин. Тут він не знав утоми. Для курей він створив Комітет з виробництва яєць, для корів — Лігу Чистих Хвостів, також був створений Комітет приручення диких побратимів (він прагнув одомашнити щурів та зайців), для овець був заснований Рух Білішої Вовни тощо. Окрім того, він ще й запровадив уроки читання й писання. Проте ці проекти не мали успіху. Спроба приручити диких побратимів майже одразу провалилася, бо ті й надалі поводилися достоту так, як і раніше, і просто зловживали виявленою до них щедрістю. Кіт вступив у Комітет приручення і, ніде правди діти, кілька днів був на диво активним. Якось навіть бачили, як кіт сидів на даху і з кількома горобцями, які намагалися триматися подалі, проводив виховну роботу. Він переконував їх, що тепер усі тварини — друзі, і що кожен горобець, якщо забажає, може злетіти й сісти йому на лапу. Але ті все одно трималися на безпечній відстані.
Зате уроки читання й писання тішили неабиякими здобутками. До осені кожна тварина на фермі стала до певної міри письменною. Що ж до свиней, то ті й так уже уміли добре читати й писати. Пси також навчилися досить пристойно читати, але окрім Семи Настанов їх нічого більше не цікавило. Коза Мюріел освоїла абетку краще від псів, отож вечорами читала клапті газет із смітника. Бенджамін читав незгірше від свиней, але не хизувався цим. Оскільки, як він казав, тут не має нічого вартого читання. Конюшинка засвоїла абетку, але складати з літер слова так і не навчилася. Боксер не міг запам’ятати більше чотирьох літер. Бувало, виведе у пилюці своїм великим копитом А, Б, В, Г і стоїть, утупившись у ці літери, час від часу щулячи вуха, стріпуючи гривою і напружуючи пам’ять, пригадуючи, що ж має бути далі. Але марно. Кілька разів він таки долав наступні чотири літери, але тим часом забував перші чотири. І Боксер мусив задовольнитися першими чотирма літерами, які для закріплення у пам’яті писав раз, а то й двічі на день. Моллі визнавала лише ті чотири літери, з яких складалося її ім’я. Вона надзвичайно ретельно викладала їх з гілочок, прикрашала квіточками, а тоді ходила навколо і милувалась. Решта тварин у колгоспі далі літери А не просунулися. Також виявилося, що абетка важко дається вівцям, курям та качкам. Вони навіть не могли вивчити Сім Настанов. Нарешті після тривалих роздумів Сніжок оголосив, що Сім Настанов можна, власне, звести до одного гасла, а саме: «Чотири ноги — добре, дві ноги — погано». Це і є, як він казав, основна засада Тваринізму. Хто її всебічно засвоїв, тому вже не страшні людські впливи. Спершу птахи протестували, бо їм здавалося, що і в них дві кінцівки, але Сніжок їм довів, що вони помиляються.
— Крила у птахів, товариші, це засіб пересування, а не маніпулювання, — казав він. — Визначальною рисою людини є рука, знаряддя, яким вона чинить усі кривди.
Птахи не зовсім збагнули довгу промову Сніжка, та пристали на його пояснення, і всі менш кмітливі тварини ревно заповзялися запам’ятовувати нове гасло. «ЧОТИРИ НОГИ — ДОБРЕ, ДВІ НОГИ — ПОГАНО» — написали ще більшими літерами на тильній стіні хліва над Сімома Настановами. Раз завчивши те гасло, вівці неабияк вподобали його, і часто, лежачи в полі, починали бекати: «Чотири ноги — добре, дві ноги — погано! Чотири ноги — добре, дві ноги — погано!» І так, не знаючи втоми, бекали годинами без кінця і краю.
Наполеона мало обходили Сніжкові комітети. Він казав, що важливіше виховання молоді, аніж виховання дорослих. Сталося так, що невдовзі після косовиці Джессі й Квітка ощенилися й привели дев’ять дебелих цуценят. Коли ті перестали ссати молоко, Наполеон забрав їх у матерів, заявивши, що сам їх виховуватиме. Він заніс цуценят на горище, куди можна було вилізти лише по драбині із збруярні, і тримав їх там окремо від усіх. Тож про них усі швидко забули.
Невдовзі з’ясувалася таємниця зникнення молока: його щодня домішували до свинячого пійла. Вже достигали перші яблука і падали в траву у садку. Тварини вважали, що яблука розподілять між усіма порівну. Проте якогось дня надійшов наказ зібрати всі яблука й доставити їх до збруярні для потреб свиней. На це дехто невдоволено буркотів, та марно: тут уже всі свині були одностайними, навіть Сніжок з Наполеоном. Пищика уповноважили дати необхідні пояснення.
— Товариші! — гукнув він. — Сподіваюся, ви не думаєте, що ми, свині, робимо так через егоїзм і якісь привілеї? Багатьом із нас не до вподоби молоко та яблука. І мені теж. Єдине, для чого ми збираємо ці продукти, — це піклування про загальне здоров’я. Молоко і яблука — це, товариші, довела наука — містять речовини, вкрай необхідні для здоров’я свині. Ми, свині, працюємо розумово — на нас лежить усе керування та організація діяльності цього колгоспу Удень і вночі ми дбаємо про ваш добробут. І саме заради вас ми п’ємо це молоко та їмо ці яблука. А чи знаєте ви, що було б, якби ми, свині, не виконували свого святого обов’язку? Тоді Джонс би повернувся! Так-так, повернувся б Джонс! Поза всяким сумнівом, товариші, — майже благально вигукнув Пищик, підстрибуючи і метляючи закрученим хвостиком. — А серед вас, звісно, ніхто не хоче його повернення?
І справді, якщо в чомусь тварини й були одностайні, то це в тому, щоб Джонс ніколи не повертався. Після такого запитання їм нічого було казати. Важливість здоров’я свиней було важко переоцінити. Отож без зайвих суперечок погодилися молоко і яблука-падалиці (а також весь урожай яблук, коли ті дозріють) повністю виділити свиням.
Розділ IV
Звістка про те, що сталося у «Колгоспі тварин», до кінця літа облетіла півкраїни. Сніжок і Наполеон щодня насилали зграї голубів, щоб ті проникали на сусідні ферми і розповідали їхнім мешканцям про повстання та навчали гімну «Тварин Англії».
На той час містер Джонс зазвичай просиджував у пивниці «Червоний Лев», що у Віллінґдоні, скаржачись усім, кому тільки міг, на жахливу несправедливість, якої завдало йому збіговисько тварин-ледацюг, позбавивши всього добра. Фермери хоча й співчували йому, проте спершу не особливо допомагали. Кожен собі нишком подумував, як би його із нещастя Джонса отримати собі якийсь зиск. Добре ще, що власники двох інших господарств по сусідству з «Колгоспом тварин» постійно сварилися між собою. Одне з них, що мало назву «Лисячий Гай», було великою, занедбаною і старомодною фермою, зарослою лісом, з виснаженими пасовиськами і поламаною огорожею. Її власник, містер Пілкінґтон, легковажний фермер, сам не працював, а весь час гайнував на риболовлі та полюванні, залежно від пори року. Інша ферма, «Лужок», була меншою і краще доглянутою. Належала вона містерові Фредеріку, розумному, твердої вдачі чоловікові, що постійно тягався по судах і вважався спритним ділком. Обоє наскільки не любили один одного, що не могли дійти згоди, навіть коли це стосувалося їхньої власної вигоди.
Проте їх неабияк налякало повстання у «Колгоспі тварин», і вони зробили все можливе, аби їхня худоба якомога менше дізналася про нього. Спершу вони вдавали, ніби їх смішить сама думка, що тварини можуть самі вести господарство. Це все скінчиться за кілька тижнів, казали вони. Вони розпускали плітки, що на фермі «Садиба» (вони вперто називали ферму по-старому, не бажаючий й чути про «Колгосп тварин») точаться безперервні чвари, і що там тварини конають з голоду. Час минав, тварини не здихали з голоду, і тоді Фредерік та Пілкінґтон почали казати, що на «Садибі» процвітає страшне зло. Ніби тварини там займаються канібалізмом, катують одна одну розпеченими підковами і ділять між собою самок. «Ось до чого призводить бунт проти законів природи», — зловтішалися Фредерік і Пілкінґтон.
Однак ніхто особливо не вірив цим байкам. Продовжували ширитися суперечливі й перекручені чутки про дивовижну ферму, з якої тварини повиганяли людей і тепер господарюють там самі. За рік сільською місцевістю прокотилася хвиля повстань. Завжди сумирні воли казилися ні з доброго дива, вівці ламали загорожі й витоптували конюшину, корови перекидали відра, мисливські коні вклякали перед перешкодами, а тоді мчали без вершників у протилежний бік. Та що найважливіше, скрізь знали мелодію і навіть слова «Тварин Англії» — вони ширилися з неймовірною швидкістю. Зачувши цю пісню, люди навісніли, хоч і вдавали, ніби вона їх лише смішить. І казали, що не розуміють, як, нехай і тварини, можуть співати таку гидоту. Кожну спійману на цій пісні тварину нещадно карали різками. І все ж пісня була нездоланною. Дрозди висвистували її на парканах, голуби вуркотіли її на в’язах, вона лунала у дзенькоті кузні і бемканні церковних дзвонів. І коли люди її слухали, то їх аж пересмикувало, бо у ній їм вчувався присуд їхньому майбуттю.