— Звісно ж, ні, панночко, — випередивши Марка, відповів Вітольд. — Такі важливі тракти, як оцей, завжди мають об’їздні шляхи. Майстри збираються завернути нас назад, як тільки звільниться зустрічна смуга. Вони вже віддали розпорядження наглядачам сусідніх порталів встановити знаки об’їзду.
— Це дуже подовжить наш шлях? — спитала Беатриса.
— Схоже, що так, панночко. Кажуть, дні на чотири, не менше. Миль за п’ятнадцять звідси є бічне відгалудження, воно називається Ґеренським трактом. А вже на самому Ґерені можна перейти на Ерендальський тракт, який перетинається з Торнінським. — Слуга підвівся на стременах і подивився вперед. — Здається, вже почалося.
Марк знову став на сидіння, визирнув з люка і побачив, що голова їхньої колони розвертається. Збагнувши, в чім річ, стали виїздити на зустрічну смугу й подорожні, що перебували віддалік порталу.
— Треба поспішити, щоб не опинитись у самому хвості, — промовив Марк і вже збирався був віддати належні розпорядження кучерові, але Вітольд з хитрою усмішкою зупинив його.
— Стривайте, паничу, нам можна не квапитися. Я вже домовився з майстрами, щоб нас пропустили. Портал-бо працює, просто він трохи розладнався. А якщо нас поверне не туди, майстри нам допоможуть.
Марк та обидві його сестри розгублено втупилися в слугу.
— Це правда? — недовірливо перепитала Беатриса. — Ти домовився з майстрами?
Вітольд поважно кивнув:
— Атож, панночко.
— Але як? — поцікавився Марк. — Пообіцяв їм велику винагороду?
— Ні, паничу, я не мав від вас таких повноважень. Просто сказав одному з майстрів, що супроводжую трьох юних чаклунів, які їдуть на навчання до Торнінської школи і дуже не хочуть запізнитися на початок занять. — Слуга широко посміхнувся. — І уявіть собі: з’ясувалося, що цей майстер також навчався у вашій школі!
Ребека радісно заплескала в долоні. А Марк і Беатриса обмінялися швидкими поглядами й такими ж швидкими думками:
„Оце сюрприз!“
„А головне, приємний сюрприз!“
— Як звати того майстра? — запитав Марк.
— Чи то МакҐеорґ, чи то МакҐреґор. На вигляд йому років сорок, тож він давно закінчив вашу школу. Але запевнив мене, що досі шанує традиції шкільного братерства і охоче допоможе учням своєї альма-матер. Тільки попередив, щоб ми не рушали з місця, поки між нами та порталом залишатиметься інший транспорт.
— Так, звичайно, — погодилася Беатриса. — Це розумна вимога.
Попри Маркові побоювання, чекати довелося не більше ніж півгодини. Коли дорога попереду звільнилася, він віддав наказ кучеру і той неквапно скерував карету до порталу. Піші подорожні, які ще йшли зустрічною смугою, здивовано озиралися на них, але повертати не збирались. Вочевидь, вони вирішили, що якийсь бундючний вельможа надумав виторгувати в майстрів дозвіл на проїзд, і про себе лише кепкували з його наївності — адже всім було відомо про непідкупність служників тракту, які за свою роботу одержували чималу платню і не стали б ризикувати її втратою задля одноразової, хай і значної, винагороди.
Незабаром карета наблизилася до порталу. Наглядач уже прибрав з дороги шлаґбаум і жестом звелів їхати під арку. Цього разу Ребека навіть не стала визирати з карети. Брат мав рацію: після кількох порталів поспіль стрибки Рівнини вже перестали справляти на неї таке сильне враження, як на початку.
По інший бік арки вся дорога до наступного порталу була вже порожня — схоже, тут транспорт і пішоходів завернули трохи раніше. Двоє чоловіків у сіро-блакитній уніформі служби трактових шляхів зустрічали карету при виїзді з-під арки. Один з них, високий шатен років сорока, наказав кучерові зупинитися і з приязною усмішкою на вилицюватому обличчі рушив до правих дверцят.
Марк не став чекати, поки він підійде, а відразу розчахнув дверцята і вибрався з карети. Слідом за ним повиходили й сестри.
— Добридень, пане… — почав був він, але запнувся, бо не знав. Як правильно назвати майстра — МакҐреґором чи МакҐеорґом.
— Анґус МакҐреґор до ваших послуг, — сказав чоловік мідґардською мовою, найпоширенішою в Торнінському архіпелазі, яку тут знали всі освічені люди. Марк і Беатриса взагалі володіли нею досконало, бо викладання в школі велося саме мідґардською; Ребека теж вивчала її змалку. — Отже, ви і є ті самі юні чаклуни?
— Так, пане МакҐреґоре, — відповів Марк, потім назвався сам і представив своїх сестер.
— Дуже мило, дуже мило, — промовив МакҐреґор, і його усмішка стала ще ширшою. — Я досі з теплотою та вдячністю згадую нашу школу. Без неї я б залишився звичайним відуном.