— На Істру? — перепитала Кристина. За весь час їхнього знайомства її супутник уперше назвав Сандру на ім’я, замість конспіраційного „відома вам особа“, і згадав щось конкретне про неї. — Де це?
— Майже біля самого пограниччя Забороненої Зони. Це батьківщина принца Владислава.
— Ага… — Тепер Кристина зрозуміла, куди їхали Інґа та Владислав по Головній Маґістралі. — І що ж Сандра робила на його батьківщині?
— Про це вона сама розповість. Гадаю, зараз ви зустрінетеся.
Коли вони під’їхали до будинку, звідти вийшло двоє людей — рудоволоса жінка років сорока та дівчина не старша двадцяти, темна шатенка з розкішним довгим волоссям, вдягненна в легку літню сукню, крізь тонку тканину якої просвічувалася струнка фігура. Її вродливе обличчя промінилося щирою радістю.
— Сандро! — захоплено пискнула Кристина.
Її охопило нестримне бажання зістрибнути на землю і мерщій побігти до подруги, але вона стримала свій порив і, доїхавши до ґанку, неквапно зійшла з коня. Едвін ван дер Мер також спішився і вклонився.
— Вітаю вас, пані. Я виконав ваше доручення.
У першу мить Кристина подумала, що він сказав це рудоволосій жінці, та потім збагнула, що звертався він до Сандри, причому слово „пані“ вимовив явно з великої літери.
Сандра приязно всміхнулася йому:
— Дякую, отче Едвіне. Дуже рада вас бачити.
Молодий священник поцілував її руку — але не як чоловік жінці, а радше як підданий своїй королеві.
„Чудасія та й годі!“ — розгублено подумала Кристина, спостерігаючи за цією сценою.
Потім Сандра підійшла до неї й міцно обняла її.
— Ну, Кристі, нарешті ти тут. Я вже зачекалася тебе.
— Я теж сумувала за тобою, — відповіла Кристина, розцілувавши подругу в обидві щоки. — Я так шкодую, що залишилась тоді у Вічному Місті. Я вчинила, як безсовісне, еґоїстичне дівчисько. Ти колись пробачиш мене?
— Звичайно. Я вже пробачила.
Кристина трохи відступила від Сандри і зміряла її захопленим поглядом.
— Ти ще погарнішала, ти зовсім… — Раптом вона замовкла, звернувши врешті увагу, що Сандрина маґічна аура, яка раніше була пригнічена дією персня Бодуена, тепер узагалі зникла, а самого персня більше не було на середньому пальці її руки.
Сандра сумно всміхнулася:
— Ну що, помітила?
— Ой, дорогенька! — промовила Кристина, дивлячись на неї із щирим співчуттям. — Над тобою провели екзорцизм?
— Не зовсім.
— Як це?
— Ну… двома словами всієї історії не розповісти. Потерпи трохи, гаразд? Скоро про все дізнаєшся.
— Гаразд, — неохоче погодилася заінтриґована Кристина.
— Ти, мабуть, хочеш помитися з дороги? — запиала Сандра.
— Ще б пак. Не відмовлюся.
— Тоді можеш прийняти душ. Або скупатися разом зі мною в озері. Це недалечко, лише п’ять хвилин ходу.
Кристину більше приваблював гарячий душ, за час подорожі їй добряче набридло миття у природних водоймах, проте вона розуміла, що Сандра чекає іншої відповіді, тому сказала:
— Добре. Скупаємося в озері.
— От і чудово. Зараз підемо, я лише візьму рушники і все таке інше.
Сандра квапливо познайомила її з рудоволосою жінкою на ім’я Ельвіра, яку чи то жартома, чи то серйозно назвала своєю дуеньєю, і забігла до будинку. Кристина обмінялася з Ельвірою кількома ввічливими фразами, а Едвін ван дер Мер тим часом познімав з обох коней поклажу. За хвилину повернулася Сандра з перекинутою через плече сумкою, звідки визирав краєчок ворсяного рушника. В іншій руці вона тримала конверт із щільного паперу сіруватого кольору.
— Я прихопила для тебе чистий одяг і взуття. Гадаю, ти захочеш перевдягтися.
— Авжеж. — Кристина швидко поглянула вниз, на свій запилюжений дорожній костюм. — Знала б ти, як мені набридли ці штани та чобітки.
— Знаю, — розсміялася Сандра. — Ти ж у нас теплична квіточка. — Відтак подивилася на Ельвіру. — Будь ласка, подбайте про Кристинині речі. І не треба йти за мною — тепер я не сама.
Ельвіра незадоволено стисла губи, та все ж згідно кивнула:
— Так, пані.
Сандра з прикрістю зітхнула:
— Сільки разів я повинна просити вас, щоб ви не називали мене… Та ну вас! — Вона запхала конверт до бічної кишені сумки і повернулася до подруги. — Ходімо, Кристі. На щастя, ти вже тут. Тепер принаймні одна людина звертатиметься до мене на ім’я, а не називатиме пані.
— А чому тебе так називають? — поцікавилася Кристина, коли Елівіра повела навантаженого речами отця Едвіна до будинку.