— А як щодо тебе? Судячи з твоїх слів, ти живеш справжньою відлюдницею. Якщо не виходиш за межі своєї садиби, то можна вважати, що вона розташована тут — на цій дикій Грані. Зі скількома людьми ти спілкуєшся?
— Мене та Маріо охороняють п’ятеро — от із ними я й спілкуюся. Але, по-перше, я вже доросла, тож мені не загрожує перетоворитися на дикунку. По-друге, це тимчасово. За рік-півтора, коли пристрасті довкола мого зникнення вщухнуть, ми переселимося в інше місце, і там я зможу з’являтися на людях. У принципі, я й зараз можу це робити — адже Основа велика, а інквізиторів та чорних чаклунів на ній мало. Проте я волію не ризикувати.
Дівчата дійшли до будинку, піднялися на ґанок і пройшли до середини. Проминувши крихітний передпокій, вони опинилися в кімнаті, де сиділа з книжкою в руках чорноволоса жінка років двадцяти п’яти зі смаглявим, східного типу обличчям.
— Знайомся, Кристі, це Фатима, моя друга дуенья, — відрекомендувала її Сандра. — Вони з Ельвірою на пару наглядають за мною.
Фатима виявилася не такою холодною та бундючною, як її старша колеґа. На відміну від Ельвіри, вона не обмежилася кивком та коротким вітанням, а обняла Кристину і приязно мовила:
— Ласкаво просимо до нашого кола. Пані дуже бракувало вашого товариства. Сподіваюсь, тепер вона менше сумуватиме.
— А я сподіваюся, що ви станете добрими подругами, — сказала Сандра. — На жаль, зі мною Фатима дружити не хоче, вона мені служить. Як Ельвіра, як отець Едвін, як усі решта… З Маріо все гаразд?
— Певна річ, пані. Зараз із ним Лючія. Якби малюк прокинувся, вона б мене повідомила.
А Кристині Сандра пояснила:
— Лючія хрещена мого Маріо і, за сумісництвом, нянька. Вона та її чоловік П’єтро — офіційні власники садиби. Також із нами мешкає Рахім, батько Фатими, він у нас головний. Ходімо, я тебе з ним познайомлю. — Вона повернулася до Фатими. — Будь ласка, відкрий для нас Завісу.
Молода жінка мовчки пройшла в куток кімнати і, піднівши руки на рівень обличчя, стала творити чари. Через кілька секунд у повітрі затанцювали червоні, сині та жовті жаринки. Кристина схилилася до Сандриного вуха й прошепотіла:
— А вона дуже сильна чаклунка. Сильніша за більшість інквізиторів.
— Ти ще не бачила Рахіма, — так само пошепки відповіла Сандра. — Кажуть, що за силою та майстерністю він не поступається нашим маґістрам — якщо, звісно, не рахувати дядечка Ференца. Іларій приставив до мене найвправніших чаклунів зі свого оточення.
Фатима відкрила Завісу, і Сандра з Кристиною, проминувши рій жарин, опинились у просторому, розкішно обставленому холі, де на них чекала Ельвіра.
— Речі панни Кристини вже розібрано, — доповіла вона Сандрі. — П’єтро та Рахім зараз допомагають облаштовуватись Едвінові, а хлопчик спить. За ним наглядає Лючія.
— Добре, — кивнула Сандра. — Зараз підемо познайомимо Кристі з нашими чоловіками, а потім… Утім, ні. Ти давно навідувалася до нашої сплячої красуні?
— Щойно, пані.
— І як вона?
— Усе так само.
— Про кого ви? — поцікавилася Кристина.
— Зараз покажу.
Сандра взяла її за руку й повела сходами на другий поверх, а звідти — до невеликої кімнати, обставленої досить скромно, але акуратно і не без претензій на вишуканість. Її меблювання складалося зі столу, шафи для одягу, двох стільців, м’якого крісла та широкого ліжка, на якому хтось лежав, укритий по груди ковдрою. Хто саме, Кристина роздивитися не могла, бо в кімнаті горів лише слабкий нічник.
— Це одна з трьох гостьових спалень у будинку, — сказала Сандра, не стишуючи голосу. — А оскільки ми живемо відлюдниками й гостей не приймаємо, то всі вони донедавна були порожні. Але півтора тижні тому в нас з’явилася гостя, яку не звали і якої не можемо позбутися.
Краєм вуха слухаючи її пояснення, Кристина наблизилася до ліжка і нарешті змогла роздивитися вродливе обличчя дівчинки, вже майже дівчини, років тринадцяти або чотирнадцяти. Вона лежала в ліжку нерухомо і, здавалося, не дихала. Проте, вдавшись до маґії, Кристина з’ясувала, що вона таки дихає — але вкрай слабко й повільно.
— Ходити навшпиньки не обов’язково, — зауважила Сандра. — Якщо ти розбудиш її, ми тільки зрадіємо.