— Уже скоро, серденько, — відповіла я. — Сьогодні заночуємо тут, ти ще слабка, а завтра вранці… тоді й побачимо.
Цвітанка міцніше пригорнулася до мене.
— Я боюсь, Інно. Ану ж йому не сподобається, що я… що я так змінилася? Якщо він не любитиме мене в цім тілі?
— Не турбуйся, любитиме. Неодмінно любитиме.
Обличчя дівчинки осяяла квола усмішка.
— Так думаєш?
— Я певна.
Владова сестра потроху оговтувалася від шоку і сьогодні вже була не такою пригніченою, як учора. А про передучорашній день і говорити не варто — коли Цвітанка виявила, що опинилася в чужому тілі, з нею трапилася справжнісінька істерика, тож я мусила наслати на неї сонні чари, щоб вона не накоїла дурниць. На щастя, діти швидко до всього пристосовуються, і Цвітанці знадобилося лише два дні, щоб більш-менш змиритися з тим, що сталося. Вона навіть знайшла собі розраду в тому, що так швидко виросла і стала майже дорослою дівчиною — а про це мріють майже всі дівчатка її віку. До того ж Цвітанка не могла не визнати, що їй дісталося чудове тіло — не просто гарненьке, а по-справжньому красиве, досконале настільки, наскільки це взагалі можливо в нашому недосконалому світі.
А проте, їй було ще дуже далеко до тієї веселої й життєрадісної дівчинки, яку я знала на Істрі. Викрадення, полон, моторошний ритуал у підземному капищі чорної відьми і, нарешті, втрата власного тіла — усе це неабияк травмувало нестійку дитячу психіку. Я підозрювала, що без допомоги кваліфікованого фахівця їй не обійтися.
Ми ще трохи посиділи мовчки, відтак Цвітанка підвелася й сказала:
— Піду подивлюсь, як смажать порося. І пограю з котиками. Гаразд?
— Звісно, люба. Йди.
Коли Цвітанка зникла за рогом, Беатриса задумливо мовила:
— Бідолашна! Зараз їй дуже важко. Я хочу допомогти їй, але не знаю, як. Мені й самій нелегко… — Вона раптом схлипнула. — Ну, чому так вийшло, пані? Чому я не повернулася в своє тіло, а Цвітанка — в своє?
Я м’яко взяла її за руку.
— Хтозна, дорогенька. Так уже вийшло. Мабуть, ти надто швидко освоїлася в Цвітанкинім тілі, стала сприймати його, як своє власне, і та сила, що несе відповідальність за ваше переселення, просто сплутала вас. Можливо, вона визнала тебе хазяйкою тіла, а Цвітанку, яка міцно спала в глибинах твого розуму, — лише гостею.
— То ви гадаєте, що у відьминій хатині Цвітанка не полишала свого тіла? По-вашому, вона просто спала — але дуже міцно, і нам з Марком не вдалося розбудити її?
— Схоже, що так. Бо ж Леопольд бачив у тобі Цвітанку до тієї самої миті, коли в саду тобі запаморочилось у голові.
Беатриса зітхнула.
— Шкода, що ми трохи не зачекали. Ви б точно зуміли її розбудити.
Я із сумнівом похитала головою:
— Не б стала стверджувати це с такою певністю. Можливо, Цвітанка спала так міцно, що жоден зовнішній вплив не зміг би її розбудити. Може, саме тому ти вселилася в її тіло — щоб розбутити ізсередини. — Я трохи помовчала в нерішучості, зважуючи в думках, чи варто говорити про це Беатрисі, та зрештою вирішила сказати. Вона вже доросла дівчинка, дарма що живе в девя’тирічному тілі, і їй слід про це знати. — Минулої ночі я довго не могла заснути, все думала про ці переселення. І в мене виникла одна гіпотеза… Ти ж знаєш, що таке гіпотеза?
— Так, пані. Це наукове припущення, що пропонує пояснення взаємозв’язку певних явищ.
— Атож. Щоправда, моє припущення важко назвати строго науковим, для цього я маю обмаль фактичного матеріалу… та гаразд. Отже, я думаю, що плутанина з вашими тілами сталася через те, що сила, яка діяла на вас, виходила від зовсім маленького хлопчика, немовляти, який діяв радше інстинктивно, ніж усвідомлено, а тому припустився помилки, визнавши тебе хазяйкою Цвітанкиного тіла.
Беатриса підвела голову й пильно подивилася мені у вічі.
— Ви кажете про малого Маріо?
— Так. Окрім чаклунського хисту, він має й інший дар, особливий, унікальний, побачити який неможливо, про нього можна лише здогадуватися. Надзвичайна сила Маріо дуже турбує наших ворогів, і вони будь-що прагнуть знищити його. Якраз для того й надіслали викрадачку твого тіла. Коли вона наблизилася до будинку, малюк відчув загрозу й інстинктивно захистився, наславши на неї глибокий летарґічний сон.
— А чому не вбив?
— Важко сказати. Можливо, за самою своєю природою він не здатен на вбивство. А може, своїм своїм дитячим розумом уже тоді збагнув, що тіло зловмисниці насправді належить не їй, а іншій дівчинці — добрій та нещасній, яка дуже хоче жити. І коли з’явилася ти, Маріо вирішив виправити несправедливість, але помилився. Просто помилився — він-бо ще немовля, а помилок припускаються навіть дорослі та мудрі люди.