Люди на мосту нарешті помітили нас і розступилися, пропустивши вперед високого рудоволосого чоловіка років сорока в розкішній хутряній мантії поверх червоного камзолу із золотим позументом — Ґарена де Бресі, герцоґа Бокерського, мого батька по крові… Попри свій владний вигляд та гордовиту поставу, він наближався до нас якось боязко, невпевнено, ніби чогось боявся, а погляд його великих зелених очей висловлював якусь лякливу надію вкупі із затамованим страхом.
Трохи позаду герцоґа йшов Ґуннар у недбало накинутому плащі, явно з чужого плеча. Марк, Беатриса та Цвітанка скромно столяли посеред натовпу, кутаючись у довгі шуби, вочевидь, позичені в жалісливих дорослих.
Помітивши дівчат, Владислав зістрибнув з коня й мерщій кинувся до них, геть забувши про правила етикету, які вимагали спершу вітатися з господарем дому, а вже потім — з гостями. Я збагнула, що зараз він обійме не ту дівчинку, яку треба, проте вирішила не зупиняти його — все одно двома словами нічого не поясниш.
Натомісь я обережно, щоб не задердась моя коротка сукня, спішилася й підійшла до герцоґа, мимоволі здригаючись — не так від холоду, як від хвилювання. Він квапливо зняв свою мантію, накинув її мені на плечі й сказав:
— Вітаю, Інґо.
— Добридень… — Я затнулася, та все ж зробила над собою зусилля і закінчила: — …батьку.
У герцоґових очах застигли мука й розчарування. Його біль зневіреної надії відгукнулась у мені, і я в пориві каяття за свої черствість та холодність, цілком щиро, невдавано, від чистого серця схлипнула й притислася до його грудей. Він кілька секунд простояв, мов паралізований, боявся повірити в те, що сталось, а тоді обняв мене за плечі й увіткнувся обличчям у моє волосся.
— Господи, донечко! Як довго я чекав цієї хвилини…
А Владислав стояв навколішки перед Беатрисою, яку вважав Цвітанкою, стискав у своїх руках її маленькі долоньки і не міг збагнути, чому вона плаче. Також він не розумів, чому плаче інша дівчинка, трохи старша…
Розділ 21
Уже наступного дня, рано вранці, на Аґріс прибув великий загон інквізиторів на чолі із самим Ференцом Кароєм. Як з’ясувалося, реґент від самого початку був певен, що я збираюся до батька, і вирішив особисто зустрітися зі мною, щоб обговорити причини моєї втечі і, певна річ, переконати мене повернутися. Він був неабияк здивований, коли довідався, що разом зі мною в Шато-Бокері перебуває Владислав, тут-таки заявився до нашої спальні, де ми відсипалися після довгого та важкого дня, і безцеремонно підняв нас із ліжка, прагнучи чимшвидше в усьому розібратися.
Я зовсім не обмовилася, коли сказала, що реґент їхав на Аґріс для обговорення, а не з’ясування причин моєї втечі. З кількох обережних фраз, які він зронив на початку нашої розмови, я зрозуміла, що він добре обізнаний в обставинах народження Владилава — без сумніву, його люди гарно попрацювали на Бетиці й зуміли розкрити найбільшу таємницю Несторіанської Церкви. Із властивою йому проникливістю, Ференц Карой відразу здогадався, що я не все розповіла чоловікові, тому обмежився лише тонким натяком, давши мені зрозуміти, що він у курсі справ.
Прийнявши натяк до відома, я спеціально для нього повторила відредагований варіант своєї історії, із якого було вилучено нічну розмову з княгинею Мар’яною, а також найменші згадки про непорочне зачаття, месій та пророків. Прогалини в моїй розповіді реґент заповнював уже сам, ґрунтуючись на наявній у нього інформації. Коли я дійшла до зустрічі з Сандрою, то з виразу його обличчя здогадалася, що йому відомо і про пророцтво патріарха Несторія. Мені важко було судити, наскільки серйозно він до цього поставився; та, мабуть, приблизно так само, як я — з глибоким скептицизмом і, водночас, із побоюванням, що це може виявитися правдою.
А понад усе реґента вразила завершальна частина моєї оповіді — про те, як за кілька секунд Леопольд переніс мене крізь загадкову сизу імлу до Владислава, а потім доправив нас на Аґріс. Коли я закінчила, він геть розгублено мовив:
— Неймовірно! Приголомшливо! Я багато що бачив за своє довге життя і гадав, що мене вже немає чим здивувати. Та ні — від ваших пригод мені аж голова туманіє. Переселення душ, сліди, залишені тілами, блокувальний перстень, як маяк, надчутливість Леопольда… Але найнеймовірніше, найзапаморочливіше, найубивчіше — це, звісно, леґендарне Перехрестя світів!
— Що-що? — не збагнули ми.
Фернц Карой відповів не відразу, а спершу підійшов до дверей, прочинив їх і визирнув до передпокою.