Трохи розчарована, Ребека відвернулася від заднього вікна й побачила, що брат та сестра з розумінням всміхаються їй. При цьому вони були надзвичайно схожі одне на одного. Втім, вони були схожі за будь-яких обставин — ще б пак, близнюки, — але усмішки робили їхні обличчя майже однаковісінькими. Хіба що Маркові риси були різкіші й суворіші, а Беатрисині — м’якші та лагідніші.
— Не засмучуйся, сестричко, — сказала Беатриса, прибравши з лоба непокірливе пасмо темно-каштановго волосся. — Наступного разу дивитимешся звідти, — вона вказала на люк на даху карети. — Марк триматиме тебе. Правда ж, братику?
Марк згідно кивнув:
— Звичайно. І взагалі, Бекі, не переживай. Ти ще встигнеш надивитися. Можеш мені повірити, тобі скоро це набридне.
— Порталів так багато?
— Через кожні кілька миль, — відповів їй брат. — А на під’їзді до Торніна вони зустрічаються мало не щомилі. Тракт там дуже сильно звивається.
— Через ці портали?
— Так.
Подумавши, Ребека рішуче похитала головою:
— Але ж це неправильно! Краще було б прокласти прямий трактовий шлях, а від нього відводити відгалудження до Граней, повз які він проходить. А ще краще було б заселяти найближчі до тракту Грані. — Вона вказала у вікно. — Погляньте-но, там не лише шматки пустелі. Є ж латки і з лісами, і з лугами. На тих Гранях також можна жити. А вони ж отутечки, поруч із трактом.
Марк і Беатриса швидко перезирнулися. У Ребечинім віці вони не замислювалися над такими речами. Що трактовий шлях іде зиґзаґами від порталу до порталу і через це дорога по ньому виходить разів у десять, а то й п’ятнадцять довшою, ніж навпростець по Рівнині, було відомо їм змалку і здавалося цілком природним. Лише в школі, на уроках з ґеоґрафії вони дізналися, в чому причина такої звивистості трактів.
— Розумієш, Бекі, — заходився пояснювати Марк. — Трактові шляхи так сильно звиваються не через невдале розташування населених Граней. Уздовж цього відтинку тракту все робилося так, як ти вважаєш правильним: спершу було прокладено шлях, а вже потім люди заселяли прилеглі до нього Грані.
— То чому ж він вигинається щокілька миль? — нетерпляче запитала Ребека.
— Просто тому, що інакше йти не може. От подумай: які саме латки годяться для трактового шляху?
— Ну, вони мають бути твердими, рівними, — відповіла Ребека. — Їхні краї мають перебувати на одній висоті із сусідніми, щоб не було „сходинок“, по яких важко їхати. А ще на латках не повинно бути ні надто спекотно, ні надто холодно.
— Так, це теж важливо. Проте найголовніше — вони мусять бути постійними, незмінними, нерухомими. Тобто Вуалі, що охоплюють ці латки, не повинні дрейфувати — ні по Гранях, ні по Рівнині, бо інакше за кілька років тракт просто розпадеться на частини, і по ньому вже не можна буде проїхати. Тепер розумієш, як важко прокласти правильний трактовий шлях?
Ребека повільно кивнула:
— Тепер розумію. Для трактів годиться не кожна латка.
— Атож. Тому дорога від порталу до порталу йде не прямою лінією, а звивається, тому шлях так часто переходить з однієї площини в іншу і складається із суцільних зиґзаґів. Винятком є лише Головна Маґістраль — але це не зовсім трактовий шлях, якщо під цим розуміти штучне утворення. Головна Маґістраль — незбагненний природний феномен… або чудо Боже. А люди, на відміну від природи чи Бога, неспроможні зробити Вуалі стабільними в зручних для себе місцях; отож доводиться прокладати тракти звивинами та зиґзаґами, вишукуючи більш-менш довгі ланцюжки нерухомих латок. А такі латки здебільшого зустрічаються на дуже старих Гранях, що виникли першими при Створенні світу і вже давно перетворилися на суцільну пустелю. Тому вздовж дороги такий одноманітний краєвид, повітря сухе і майже позбавлене запаху, а… До речі, ти помітила, що на трактовому шляху завжди світло?
Перш ніж відповісти, Ребека визирнула у вікно. На латці, яку вони зараз проминали був пізній ранок — або ранній вечір. Коли ж їхня карета переїхала на сусідню латку трохи посутеніло, але світла залишалося вдосталь, щоб рух трактом не вповільнявся.
— Ні, Марку, — нарешті сказала Ребека. — Якось не звертала на це уваги. Мені завжди здавалося, що так і має бути.